*****

Артур?..

Її голос був тихий, але в ньому вже не було сумніву. Було щось гірше — усвідомлення.

Вона стояла між ними, двома чоловіками, між двома реальностями, які не мали права існувати одночасно. Погляд її метався від Артура до Миколи, ніби вона намагалась зібрати картину з уламків.

— Ти… ти живий? — спитала Соня, не підвищуючи голосу. — Це не сон? Не моя уява?

Артур мовчки кивнув. Цей рух був настільки простим, що її аж вдарило в груди…

— Тоді поясни мені… — вона повільно перевела подих. — Де ти був? Чому я пів року жила з думкою, що тебе більше не існує? - вона глянула на Миколу…Вперше — не з подивом, а з підозрою.

— Це правда? — спитала вона в Артура. — Ти не міг вийти на зв’язок? Чи не хотів?

— Не міг, — коротко відповів Артур. — Це було частиною завдання.

Її пальці стиснулись…

— Частиною чого? Моєї руйнації?

Артур напружив щелепу, але не відвів погляду:

— Я знав, що це буде боляче. Але я не знав, що настільки…

Вона різко повернула голову до Миколи:

— А ти? - він здригнувся, ніби його вдарили цим словом.

— Що я?

— Коли, Миколо? — її голос став рівним і небезпечним. — Коли ти дізнався, що він живий? - тиша впала миттєво. Густа, як лід. Артур повільно подивився на Миколу. Тепер уже не як на друга. Як на змінну.

— Ти сказав їй, що я загинув! — спокійно мовив Артур. — Це була твоя версія чи офіційна? - Микола ковтнув.

— Так сказали зверху…

— Ні, — перебила Соня. — Не ухиляйся! Я питаю не про «зверху». Я питаю про тебе! - вона зробила крок ближче до нього.

— Коли ти дізнався, що він живий? - Микола мовчав. І в цьому мовчанні вона отримала відповідь раніше, ніж він її вимовив.

— Ти знав… — прошепотіла вона.

— Соню…

— Як давно?

— Це не так просто…

— Як… Давно??? - її голос не тремтів. Він був спокійним, як перед розстрілом правди.

Микола опустив погляд:

— Декілька днів… перед тим, як прийшов до тебе тоді.

Світ ніби клацнув… Тихо. Назавжди…Вона зробила крок назад, не від них — від усієї сцени:

— Ти прийшов до мене, знаючи, що він живий?

— Ти дивився мені в очі…

— Тримав мене за руку…

— І говорив про смерть людини, яка стоїть зараз переді мною? - Микола спробував щось сказати, але слова не народились. Артур повільно видихнув:

— Тепер ти розумієш, чому я вийшов із тіні? — спитав він тихо. — Бо далі мовчати означало б стати таким самим! - Соня подивилась на Артура,  потім знову на Миколу.

— Ви обоє вирішили за мене, — сказала вона. — Один — що я маю вважати тебе мертвим! Інший — що я маю жити в брехні! -  вона заплющила очі на секунду.

— А я просто хотіла правди…