Артур

Я чув кожне його слово. Не тому, що напружував слух, а тому, що брехня має інший звук. Вона ріже повітря, як ніж.

«Я не хочу тебе втрачати…»

«Я подам на розлучення…»

«Ти мій шанс…»

Я стиснув щелепи. Не через ревнощі. Через огиду. Бо він прийшов не за нею. Він прийшов за собою. За своїм страхом, за своєю самотністю, за своїм програшем. А потім він вимовив моє ім’я. Опосередковано. Через «деталі смерті». І ось тут щось у мені зрушилось.

«Можливо, тіла не знайшли…»

«Можливо, не все однозначно…»

«Формальності…»

Формальності…

Так він назвав життя людей, які загинули. Так він назвав мою смерть. Так він торгував її болем, її страхом, її надією.

Мене накрила не лють одразу. Спершу було холодно. Дуже тихо всередині. Так тихо, як перед пострілом. Ти не маєш права говорити про мене так. Ти не маєш права будувати своє щастя на моєму імені. Ти не маєш права брехати їй про мою смерть, стоячи за два метри від мене. Я відчув, як у тілі прокидається інстинкт. Не людський. Той, що зберігає життя в найгірших умовах. Хижак не думає. Хижак знає.

Я повільно зробив крок уперед із тіні. Без шуму. Без різкого руху. Я відчував, як у мені кипить лють, але вона була зібрана, сконцентрована, холодна. Не та, що кричить, а та, що ламає.

Він ще говорив. Ще брехав. Ще будував слова, не знаючи, що правда стоїть за його спиною.

І тоді я вийшов на світло. Повільно. Даючи реальності час наздогнати його. Я бачив, як Соня першою підняла очі. Бачив, як у ній щось обірвалося. Шок… Неможливість… Я стояв за його спиною, вищий, тихіший, небезпечніший за всі його слова. У цю мить я був не чоловіком. Не «мертвим». Я був доказом того, що він щойно збрехав про життя