Соня

Я стояла перед дверима кілька секунд, не наважуючись узятися за ручку. Наче за ними було не просто чиясь присутність, а щось, що змінить напрямок мого життя. Серце билося рівно, але глибоко, як перед стрибком у холодну воду. Я вдихнула і відчинила. На порозі стояв Микола. Занадто близько. Занадто напружений. Його погляд метався, ніби він ковтав слова, які ніяк не міг вимовити.

— Привіт…! — сказала я тихо.

— Соню…! — він зробив крок уперед і одразу зупинився, ніби наштовхнувся на невидиму стіну.

— Можна… можна зайти? - я не зрушила з місця.

— Навіщо, Миколо?

Він провів рукою по обличчю, ніби стирав втому, хоча там була не втома — там була паніка:

— Мені треба з тобою поговорити. Це важливо!

— Ти сказав, що це про Артура! — спокійно відповіла я. — Тому я й відчинила!

Його погляд на мить потьмянів…

— Так… але… не зовсім. Тобто… не тільки…

Я відчула, як усередині щось напружилось:

— Миколо, або ти говориш зараз, або ти йдеш!

Він зробив крок у квартиру, і я, сама не знаю чому, відступила, даючи йому простір. Двері залишились напіввідчиненими.

— Я не хочу тебе втрачати! — випалив він раптом, - Я зрозумів це остаточно тільки тепер. Соню, я… я готовий усе змінити. Я подам на розлучення. Я більше не хочу жити наполовину.

Я дивилась на нього довго, мовчки:

— Ти серйозно зараз? — спитала я тихо, - Ти прийшов до мене, прикриваючись іменем мертвої людини, щоб сказати це? - він здригнувся.

— Він не просто «мертвий», Соню…

— Для мене він завжди буде живим! — перебила я, — І не смій торгувати цим!

— Я не торгую! — різко відповів він, — Я просто… я зрозумів, що без тебе не можу. Ти — не помилка в моєму житті. Ти — шанс!

Я похитала головою…

— Ні, Миколо. Я не шанс. Я — людина. І я не буду твоїм переходом з одного життя в інше!

Він зробив ще крок ближче…

— Соню, будь ласка…

— Стоп! -  мій голос був рівним, але всередині все тремтіло, - Ти сказав, що маєш нові деталі про смерть Артура. То або ти говориш про це, або ти негайно йдеш.

Він замовк. На мить. Занадто довго для людини, яка говорить правду…

— Є… деякі уточнення, — почав він повільно. — Там… були неточності в звітах. Не все так однозначно, як тобі тоді я сказав…

Я дивилась йому прямо в очі…

— Конкретно!

Він ковтнув…

— Можливо… тіла не знайшли одразу. Можливо… є ще процедура перевірки. Просто формальність, але…

Він брехав, незграбно, як людина, яка вигадує на ходу. І саме в цей момент я відчула щось дивне. Не страх. Не холод. А… присутність. Таку саму, як сьогодні в кабінеті. Таку саму, як у сні. Я мимоволі підняла погляд вище його плеча. І завмерла…

На сходах, у півтіні, стояв Артур. Нерухомий. Тихий. Вищий за Миколу на голову. Він вийшов із темряви так, ніби вона його частина. Повільно. Без звуку. Його постать була спокійною, але в цьому спокої було щось хиже, зосереджене, смертельно точне. Як у звіра, що вже зробив вибір і просто чекає моменту. Я дивилась на нього, не кліпаючи. Світ зник. Залишилась лише ця фігура в проході між світлом і тінню.

— Соню? — Микола помітив мій погляд і обернувся. І застиг…

Повітря між ними стало важким. Густим. Майже відчутним. Артур дивився на нього спокійно. Без злості. Без посмішки. Так дивляться не на ворога. Так дивляться на того, хто вже програв, але ще цього не знає.