Микола

Я піднімався сходами швидко, майже бігом, перескакуючи через сходинку. Подих збився, серце билося глухо й важко, не стільки від поспіху, скільки від того, що я сам не до кінця розумів, навіщо йду. Куртка була розстібнута, холод з під’їзду ковзав по шиї, але я цього не відчував. У голові крутилася лише одна думка: встигнути, поки не передумала, поки ще можна щось змінити.

На її поверсі я різко зупинився. Ніби врізався в невидиму стіну. Коридор був тихим, освітленим тьмяною лампою, що кидала жовтий світ на двері квартир. Повітря тут було густіше, важче, наче кожен крок мав вагу. Я  повільно підійшов до знайомих дверей і завмер. За ними було все, що не давало мені спокою: Соня, її мовчання, її віддалення, її рішення, з яким я так і не змирився. Рука піднялася, ніби сама, але не торкнулась дзвінка. Пальці зависли в повітрі.

« Ти що, справді готовий знову ламати її тишу? » – майнула думка, - «Чи ти просто боїшся залишитися сам зі своїм програшом?»

Я стояв, прислухаючись до власного дихання і до тиші за дверима. Там могло бути світло. А могло бути темно. Там могла бути вона… або вже її спокій, у який мені не місце. Я  ковтнув слину, стиснув кулак і лише тепер дозволив собі зробити вибір: або відступити, або подзвонити й остаточно змінити хід подій. І я подзвонив… Коротко. Один раз. Без напору, без повтору. Так, ніби це був не дзвінок у двері, а постріл у тишу. Звук пройшовся під’їздом глухо, важко, і одразу ж повернувся до мене відлунням у грудях. Серце стиснулося. Тепер уже не було шляху назад. Тепер усе залежало не від мене.

Я  опустив руку і на мить заплющив очі:

«От і все, Миколо! Ти зробив хід. Далі — її черга!»

Час між дзвінком і відповіддю розтягнувся до болю. Секунда. Друга. Третя. Я, ловив кожен звук: чиїсь кроки десь унизу, слабке гудіння ліфта, власне дихання. Здавалося, навіть стіни завмерли, слухаючи разом зі мною.

«Якщо вона не відчинить… значить, так і має бути,- а якщо відчинить — ти повинен бути готовий не зламати її ще раз»

Усередині все кипіло. Не від злості, не від ревнощів. Від страху. Бо зараз я  стояв не як чоловік, що бореться за жінку, а як людина, яка боїться почути остаточне «ні».

За дверима було тихо. Я вже майже зробив крок назад, коли почув рух. Ледь помітний. Наче хтось обережно підійшов до дверей. Серце вдарило сильніше. Вона вдома… Я випрямився, машинально поправив куртку, ніби це могло щось змінити. У голові промайнула паніка:

«Що ти їй скажеш першим? Як поясниш, навіщо прийшов?»

Замок тихо клацнув…

І в цю мить я зрозумів, що незалежно від того, що станеться далі, назад до тієї точки, де все ще можна було мовчати, дороги вже немає.