Артур

Вже вечір. Вона виходить з роботи, і я одразу її бачу. Так, як бачать не просто людину в натовпі, а те, що болить сильніше за відстань і час.  Вона сідає в машину, заводить двигун, та починає свій рух. Я рушаю за нею. Обережно. Без поспіху. Без різких рухів. Вона їде впевнено, але не поспішає.

«Ти жива… — думаю я» І це слово звучить, як молитва.

Під’їжджаємо до її дому. Вона виходить з машини, закидає сумку на плече і заходить у під’їзд. Я залишаюсь у машині ще на кілька хвилин, ніби даю собі право не йти за нею. Ніби перевіряю, чи справді я готовий порушити цю межу. Готовий…

Піднімаюсь пізніше. Не до її квартири, не на її поверх, на один проліт вище, і  сідаю на сходи.

Холодні, кам’яні. Вони тримають мою вагу так само мовчки, як я тримаю свої думки. Я сиджу на сходах поверхом вище і слухаю не квартиру — я слухаю її дихання в просторі. Там, за стіною, її життя, її світ, який вона вибудувала без мене, і я не знаю, чи маю право входити в нього знову. Я не боюся небезпеки. Я боюся зламати. Якщо я зараз подзвоню у двері — це буде вибух. Не гучний, не істеричний. Внутрішній… Той, що перевертає реальність. Ти ж мене поховала, Соню… І навчилась жити з цією думкою. А тепер я сиджу тут, живий, дихаючий, і не знаю, як повернутись у світ людини, яка мене вже оплакала.

Я дивлюсь на свої руки. Вони ті самі. А життя — вже ні. Я міг би просто піти, дати їй ще час.

Але серце не слухає логіку. Серце сидить на цих сходах разом зі мною. Я хочу побачити її не з тіні. Не зі спостереження. А так, щоб вона знала: це я. Живий… Справжній… Не примара!

 І саме тоді, коли я думаю, що ще не готовий… коли ще раз питаю себе: «Як не зламати?» —

внизу знову чути кроки.

Цього разу інші. Швидші. Рішучіші. Чоловічі. Я завмираю. Моє тіло реагує раніше за свідомість. Так реагуєш не на випадковість, а на загрозу. Кроки зупиняються на її поверсі. Ні…. Тільки не це… Я одразу взнаю, хто це. Ще до того, як почую голос. Ще до того, як побачу силует. Микола…

Ось вона, іронія долі. Я шукав момент, щоб з’явитися тихо. А вона привела до неї інший ураган. Тепер вибору немає. Бо якщо він зараз увійде в її квартиру, якщо вона почує його голос, якщо він знову торкнеться її життя, поки вона ще не знає, що я живий…