Соня

Телефон завібрував на столі, так різко, так неприродньо гучно, ніби хтось вдарив по тиші. Я машинально глянула на екран і завмерла.

«Микола»

Перша думка була проста й холодна: Навіщо?.. Я ж усе сказала. Я ж поставила крапку. Між нами більше не мало бути нічого. Ані слів, ані дзвінків, ані пояснень. Палець завис над екраном. Кілька секунд я просто дивилась на ім’я, ніби воно не мало до мене жодного стосунку. Ніби це дзвонили не мені, а якійсь іншій Соні. Тій, яка ще дозволяла собі відповідати:

« Не бери. Нехай це буде ще один пропущений »

Але щось всередині стиснулося. Не через Миколу, а через страх, що якщо він дзвонить — це не просто так. Я відповіла:

— Алло…

Його голос був іншим. Не тим, яким він просив, не тим, яким виправдовувався, не тим, яким колись говорив про нас. Він був зібраним. Холоднішим. Небезпечним у своїй стриманості.

— Соню… у мене є нові деталі щодо смерті Артура… - світ ніби зупинився. У прямому сенсі. Повітря в грудях стало важким, наче я вдихнула не кисень, а воду. Пальці похололи. У голові пройшов короткий білий шум. Що?..

Він продовжував говорити, але я вже майже не чула слів. Тільки одне билося всередині: Смерті… Нові деталі… Артура… Це було так, ніби хтось різко смикнув за нитку, яка тримала мою рівновагу. Ніби я роками обережно складала в собі цю втрату, навчилась дихати поруч із нею, а тепер хтось одним рухом відкрив шухляду, в якій лежав мій біль.

— Це не телефоном… — говорив він, - Я заїду до тебе після роботи…

Я хотіла щось сказати, справді хотіла. Сказати:

«Ти не маєш права, ти не можеш так, ти ж знаєш, що для мене означає його ім’я…»

Але в горлі було порожньо. Наче слова зникли. коли він поклав слухавку, я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, ніби зв’язок обірвався не між нами, а між мною і реальністю. Він торкнувся того, що було святим. Того, що було закритим, того, що боліло мовчки.

У кабінеті стало занадто тихо. Не робоча тиша. Та тиша, в якій народжується страх. Я не готова знову повертатись туди… Я не готова чути про нього від Миколи… Я не готова знову відкривати цю рану…

Руки трохи тремтіли, коли я поклала телефон на стіл. Серце билося не швидко, а важко, наче кожен удар — це окреме рішення вижити ще секунду. І тільки одна думка пробилась крізь шок:

« Якщо він згадав Артура… значить, це не про нього. Це про мене.»