Микола

Я дивився на телефон, як на річ, яка більше йому не належала. Раніше Соня відповідала. Навіть коротко. Навіть стримано. А тепер була тільки тиша. Чиста, рівна, остаточна.

Я  написав їй, що скучив…і одразу ж відчув, як це слово звучить слабко. Не щиро, а безпорадно. Наче я не говорив, а просив дозволу існувати в її просторі. Відповіді не було… І це не дивувало, це різало. Ти сама сказала, що все закінчено… Ти ж сама поставила крапку… Але чому тоді це відчувається так, ніби в мене забрали щось живе, ще тепле? Я  відкинув телефон на стіл, провів рукою по обличчю. Це вже не про кохання. Це про страх бути остаточно викресленим. І тоді в мене  з’явилась думка, яка спершу здалася просто огидною:

« Вона відреагує тільки якщо це буде про Артура »

Я  знав, що це маніпуляція. знав, що це брудно, але ще краще знав, що по-іншому вона не візьме слухавку і не почує мене.

Телефон у руці став важким, я набрав її номер… Коли вона відповіла, я не став тягнути:

— Соню… це Микола. У мене є нові деталі щодо смерті Артура! - навіть тиша у слухавці сказала мені більше, ніж будь-які слова. Я  відчув, як вона завмерла.

— Це не те, про що можна говорити телефоном! — продовжив я тихо, але твердо, -  З’явилась інформація, якої раніше не було. І вона важлива! - я зробив паузу, ніби даючи їй можливість щось сказати, але не дочекався.

— Я заїду до тебе після роботи. Нам потрібно поговорити! - я  не питав. Бо не був готовий почути відмову.

— Це серйозно, Соню… дуже серйозно!  - і поклав слухавку першим.

У цю мить я уже не був чоловіком, який сумує. Я  був чоловіком, який не може дозволити собі стати зайвим. І я прекрасно розумів: я щойно торкнувся її найболючішої рани, щоб знову опинитись у її житті.