Соня

Я зробила каву на робочій кухні й повернулась до себе в кабінет. Стан був дивний, якийсь… зсунений. Наче я фізично була тут, а думками – на пів кроку осторонь від реальності. Роботи було достатньо. Листи, звіти, цифри. Але я ніяк не могла зібратись. Сіла за стіл, спиною до вікна, як завжди, відкрила пошту й почала машинально переглядати повідомлення. І саме в цю мить по спині пробігли сироти. Різко… Холодно… Так, ніби хтось став зовсім близько. Я завмерла…

Це те дивне відчуття, коли тебе ніби бачать. Не очима, а чимось глибшим… У кабінеті, звісно, нікого не було. Тиша, звичайний офісний шум десь у коридорі, кондиціонер, що ледь чутно гудів. Я змусила себе видихнути.

«Тобі просто здається, Соню. Ти не виспалась. Ти перенервувала. Це залишки сну».

Я знову втупилась в екран. Рядки пливли, літери втрачали сенс. Не пройшло й п’яти хвилин, як відчуття повернулось. Але вже інше. Не холодне. Навпаки — тепле… Дуже знайоме… Таке, від якого серце на секунду завмирає, ніби впізнає щось, ще не усвідомивши що саме. Наче хтось рідний поруч. Я відчула, як по тілу проходить хвиля, не тілесна, а глибша, інтуїтивна. І в цю мить у голові майнула думка, від якої стало моторошно:

«Господи… невже я справді починаю сходити з розуму?»

Я різко підвелася. Підійшла до вікна. Мені треба було за щось вчепитись поглядом. За реальність. За асфальт, за людей, за рух. Двір був звичайний, машини, дерева, лавки. Весна вже встигла торкнутися зелені, і в повітрі було щось свіже, живе. І раптом… Боковим зором я помітила рух. Біля лавки. Не силует навіть. Скоріше відчуття силуету. Я різко повернула голову. Нікого… Порожньо… Я дивилась туди ще кілька секунд, ніби сподівалась, що образ знову з’явиться, що очі підтвердять те, що вже відчуло тіло. Але там не було нічого. Просто звичайний двір. Звичайний ранок. Але всередині мене все кричало, що це не «нічого». Я стояла, поклавши долоню на холодне скло, і намагалась зрозуміти, чому серце б’ється так, ніби я когось щойно побачила.

«Ні… Ні, Соню. Ти вигадуєш. Ти занадто втомилась. Ти просто знову чіпляєшся за свої відчуття».

Але в глибині себе я знала інше. Це було не марення, не фантазія, не наслідок недосипу. Це було те саме відчуття, яке колись з’явилось у першу секунду, коли я побачила Артура. Те саме тихе, безпомилкове знання, хтось поруч, хтось важливий, хтось, хто має значення.