Артур

Я прокинувся різко, ніби не з сну, а з наказу всередині себе. Було чітке, майже фізичне відчуття боргу. Я маю відзвітуватись. Офіційно. Чітко. Без емоцій. І маю назвати ім’я того, хто зрадив. Тіло ще пам’ятало втому, але розум уже працював, як завжди після завдання: холодно, точно, без права на хаос. Керівник повинен почути мене першим. Не через формальність. Через відповідальність. Через тих, хто не повернувся. Я знав, кого підозрюю.

Знав, у який момент пазл склався. Знав, що якщо мовчатиму — зрада стане частиною системи.

Але була ще одна причина, чому я підвівся з ліжка без вагань…Соня…

Її обличчя не виходило з голови з того моменту, як я почув від Миколи його слова. Не через ревнощі, а через внутрішній спротив. Через те, що моя інтуїція мовчки кричала: це не вся правда. Я не повірив…бо знав її… Знав, як вона дивиться, коли любить. Як мовчить, коли втратила. Як тримається, коли не хоче більше нікого впускати. Те, що описував Микола, не вкладалося в мою Соню.

Після розмови з керівником я мав одну ціль, це просто побачити її. Тому я взяв другу машину, яку вона не знала.  Тінь. Спостерігач. Не герой. Не коханий. Просто чоловік, який хоче впевнитись, що жінка, яка йому потрібна, жива у своїй правді.

Я припаркувався трохи далі, так, щоб бути частиною міста, а не подією, і підняв погляд на її вікна. Вона була там… Стояла біля вікна. У світлі ранку. У спокої. І ця картинка вдарила сильніше за будь-які слова. Ось вона… Жива. Реальна. Моя точка опори.

Я затамував подих, ніби боявся, що якщо вдихну глибше — вона зникне. Вона дивилась кудись у простір, не на вулицю, і не на небо, а ніби всередину себе.

Ти снилась мені сьогодні, Соню… І тепер я бачу тебе наяву. В її рухах не було щастя закоханої жінки. Не було легкості. Було щось інше: зосередженість, уважність до себе, ніби вона стояла на порозі внутрішнього відкриття. Микола помилився, або збрехав. І в обох випадках — це вже не про нього. Це про неї. Про мене. Я не хочу втручатись. Я не хочу з’являтись, як привид із минулого. Я хочу бути впевненим, що якщо я знову увійду в її життя, то не зламаю її тишу.

Вона відступила від вікна. Зникла з мого поля зору. Але в мені щось остаточно стало на місце.

Ти жива, Соню. Ти не в чиїйсь історії. Ти у своїй. І тепер моє завдання — не завдання служби. Не помста. Не боротьба з Миколою. Моє завдання — не зруйнувати те, що ти в собі тільки почала відновлювати.