Соня

Тієї ночі, сон прийшов до мене не як відпочинок, а як знак. Я опинилась десь далеко, у місці, яке не мало чітких меж. Наче пагорб, укритий зеленими хащами, густими, живими, майже дикими. Повітря було теплим і вологим, не зимовим, але й не літнім. Час там не підкорявся порам року. Він був інший. Як у спогадах. Як у видіннях.

Я стояла внизу, на відкритому просторі, і дивилась вгору. Я знала, цим лісом майже ніхто не ходить, і раптом я побачила рух. Між деревами, обережно, наче не хотів, щоб його помітили. Силует. Чоловічий, високий, занадто знайомий, щоб бути випадковим. Моє серце здригнулось. Я вдивлялась. Не дихала. Боялась моргнути. Він ішов повільно, не ховаючись, але й не демонструючи себе. Як той, хто знає, що його вже відчули. І коли він зупинився на краю пагорба, я відчула це так, ніби світ між нами зник.

Він стояв вище. Але дивився на мене так, ніби ми були на одному рівні. Я не бачила чітко обличчя. Світло було дивним, розмитим, мов у снах, де контури важливіші за деталі. Але постава… тиша навколо нього… внутрішня сила… Це було надто знайоме.

Всередині мене піднялось тремтіння. Те саме. Давнє. Забуте. Те, що з’явилось у момент нашого першого знайомства. Коли я ще не знала, хто він, але вже знала, що він змінить мій простір. Моє тіло відреагувало раніше за розум. Теплом. Напругою. Пам’яттю…

— Артур?.. — мій голос у сні був не гучним, але він прорізав повітря, як нитка крізь тканину.

 Він не відповів, не кивнув, не зробив кроку. Просто стояв, і дивився. Ніби перевіряв: я ще тут? Я ще відчуваю? Я ще пам’ятаю? Мені стало страшно і спокійно одночасно. Так буває тільки тоді, коли стикаєшся з правдою, до якої не готова, але яку чекала, і в ту ж мить я прокинулась.

Різко, наче хтось витягнув мене зі сну за край свідомості. Постіль була вологою від поту. Серце билося швидко, нерівно. Руки тремтіли. Повітря в кімнаті здавалося важким, густим, як перед грозою. Я сіла на ліжку, притискаючи ковдру до грудей.

Це був не просто сон. Я знала це так чітко, як знаю своє ім’я. Моє тіло ще пам’ятало той погляд. Моє серце ще жило в тій тиші. Мій розум ще не встиг вигадати пояснення.

— Невже… — прошепотіла я в темряву, — Моя сила повертається?

Мене охопив холод, не від страху, а від усвідомлення, бо якщо це не був сон? Якщо це було відчуття? Якщо це було торкання реальності крізь інший рівень?

Тоді він живий…

Ця думка не була радісною, і не була жахливою. Вона була важкою. Як правда, яку ще не можна вимовити вголос. Я повільно лягла назад, але сон більше не приходив. Я дивилась у стелю і слухала власне дихання. Щось у мені прокидалось. Те, що я вважала зниклим. Те, що я вчилась глушити. Моя чутливість. Моя глибина. Моя тиша, яка чує більше, ніж слова.

«Це не може бути жартом, думала я. Це не може бути випадковістю»

Якщо він справді повернувся у цей світ, то я відчула його ще до того, як він з’явився в моєму житті.

Я так і не заснула… Після того, сон більше не приходив. Наче щось у мені остаточно прокинулось і відмовилось від спокою.

 Я сиділа на кухні, запалила свічку і дивилась, як вогонь дихає у напівтемряві. За вікном уже не було зимової тиші. Весна входила в місто майже непомітно: вологим повітрям, теплішим подихом ночі, ледь чутними пташиними голосами. Світ змінювався. І я змінювалась разом із ним.

Цокання годинника здавалося надто гучним. Кожна секунда звучала так, ніби підкреслювала: ти вже не там, де була вчора. Ти вже ближче до чогось, чого не можеш пояснити, але чітко відчуваєш.

«Це був не просто сон…»

Думка не лякала, скоріше хвилювала. Вона була живою. Я дивилась на полум’я і відчувала: у мені повертається те, що довго мовчало. Це не хаос, і не страх. Це  інтуїція, тонка, глибока, майже забута.

«Невже моя сила справді повертається? Невже це не випадковість?»

Свічка догоряла, віск стікав повільно, як час, який більше не стояв на місці. Весна за вікном була про продовження, про життя після паузи. І ця думка чомусь заспокоювала.

Будильник пролунав різко, повертаючи мене у звичайність. Ранок. Робота. Обов’язки. Я підвелась з дивним відчуттям внутрішньої напруги, ніби попереду щось важливе, але ще без форми. У ванній вода була вже не крижаною, а просто прохолодною. Дзеркало зустріло мене іншою: не зламаною, не спустошеною, а уважною до себе.

«Ти щось відчула. І ти не маєш права це ігнорувати», — сказала я собі подумки.

Сумка. Ключі від машини. Телефон. Все звично. Тільки я — вже ні…

Я вийшла з квартири. Повітря було м’яким, весняним. Без різкого холоду, без тиску. Наче світ більше не стримував дихання. Сіла в машину, завела двигун, і вперше за довгий час відчула не втечу в роботу, а рух назустріч чомусь. Не знаю чому, але я була певна, що цей день не буде звичайним.