Артур

Я  їхав додому майже на автоматі. Не дивився на дорогу, не помічав світлофорів, людей, машин. Тіло пам’ятало маршрут, а свідомість ще була десь між двома реальностями: тією, де я був функцією, і цією, де я знову мав стати людиною.

Дім зустрів мене тишею. Не мертвою, не порожньою, а такою, яка дозволяє зняти броню. Я  зачинив за собою двері, притулився до них спиною і вперше за довгий час дозволив собі просто видихнути. Повільно. Глибоко. Без контролю. Все…Ти вдома…

Тепер можна не тримати форму. Я  скинув куртку, взуття, пройшов у ванну. Увімкнув воду і довго дивився, як вона тече. Наче хотів змити з себе не бруд, а той стан, у якому жив останні місяці. Коли тіло підставилось під гарячий струмінь, я  відчув, як м’язи починають здаватися. Не від втоми, а від дозволу. Вода стікала по плечах, по спині, по грудях, і з кожною секундою я ставав не агентом, не виконавцем, не тінню, а просто чоловіком. Живим. З серцем. З пам’яттю. З болем, який можна дозволити.

Соня…

Її ім’я спливло в голові не як слово, а як стан. Теплий. Стабільний. Справжній. Вона мій якір. Не романтичним образом, не фантазією. А єдиною точкою, де я  був не «на завданні», а собою. І тепер Микола… Його слова… Їх «кохання»… Їх «зв’язок»… Я  стиснув щелепи…

«Ні… Я  не вірю йому!»

 Не тому що не хочу, а тому що знаю Соню, знаю її тишу, її погляд, її паузи перед рішеннями. Вона не з тих, хто легко міняє почуття. І не з тих, хто будує нове на попелі старого.

А Микола… Він говорив надто різко, надто демонстративно, надто так, ніби захищав не їхні стосунки, а власну позицію.

«Ти злишся, бо боїшся, Миколо, подумав я, не за неї, а за себе»

Я  вимкнув воду, обмотав рушник навколо тіла і підійшов до дзеркала. Довго дивився на себе. На змарніле обличчя, на втомлені очі.

«Ти повернувся не для того, щоб воювати за жінку, ти повернувся, щоб закрити справу»

Зрадник…Оце було головне, хтось у групі здав позиції. Хтось вів гру паралельно, хтось продав тишу. І це не можна залишити відкритим.

Я  витер обличчя рушником і пішов на кухню. Зробив собі щось просте з їжі.  Сів, поїв повільно, ніби нагадуючи тілу, що воно існує не лише для функцій. Після — ліг на ліжко, не перевдягаючись, в полотенці. Просто дозволив собі лежати. Стеля була знайома. Реальна. Справжня.

Завтра я поговорю з керівником. Треба розповісти усе: про провал, про підозру, про те, хто саме міг бути зрадником. Треба вже нарешті закрити цю справу. Я занадто багато поклав на це за своє життя, і я не можу спустити це нанівець.

А Соня…я заплющив очі, її не можна вмикати в цю схему. Вона не доказ, не важіль, не аргумент. Вона – людина. Моя  людина... Навіть якщо світ уже не дозволяє мені мати на це право. А Микола… Він ще не розуміє, що сам відкрив гру, в якій правда все одно вийде на поверхню. Не через ревнощі, а через факти.

Я перевірю… Тихо. Без шуму. Не її. Його слова…

Я  повільно вдихнув і дозволив собі закрити очі. Мені  потрібен був сон, не для відпочинку, а для того, щоб завтра знову мислити чітко. Бо тепер у мене було дві справи: одна — професійна, і одна — особиста. І обидві вимагали холодної голови.