Артур

Отже, вона з ним… Ці слова не боліли одразу. Вони не різали, не ламали, не вибухали всередині. Вони просто впали. Важко. Глухо. Як камінь у воду, що ще не встигла зрозуміти, що її щойно порушили. Він бреше. Ні, не так… Він або бреше, або намагається в це повірити так само сильно, як я намагаюсь не вірити.

Я вийшов на сходову клітку і на секунду притулився спиною до холодної стіни. Не тому, що не мав сили йти. А тому, що вперше за довгий час дозволив собі не тримати обличчя. Вона з ним… Ні… Соня не та жінка, яка «просто з кимось». Вона не заповнює порожнечу першими-ліпшими руками. Вона або віддає себе повністю, або не віддає нічого. Микола сказав це надто рівно. Надто правильно. Надто підготовлено. Так говорять не тоді, коли щасливі. Так говорять тоді, коли захищають. Він боїться, не за себе, а за неї.

Я закрив очі…

«Ти ж хотів, щоб вона жила, правда? Ти ж сам пішов у тінь заради цього. Ти погодився бути мертвим, аби вона не жила в страху. Тоді чому зараз так болить?»

Бо “жива” і “щаслива” – різні речі. Бо якщо вона з ним, то це не перемога життя. Це твоя поразка. Ні. Стоп… Поразка — це коли здаєшся, не перевіривши правду. Я не прийшов назад, щоб знову зникнути за чиєюсь версією реальності. Я повернувся, щоб побачити її очі. Не чужі слова.

Я повільно випрямився. План почав складатись не як військова операція, а як внутрішня необхідність. Тихо. Без героїзму. Без поспіху. Я не піду до неї одразу, я не маю права ламати її тишу різко. Я подивлюсь… Здалеку. Як вона ходить, як тримає плечі, як дивиться на світ. Чи є в її очах місце для мене… хоча б як для тіні. І якщо вона справді з Миколою… Якщо її погляд теплий, спокійний, цілісний… Я зникну ще раз. Без претензій. Без права на біль.

Але якщо в її очах є пауза…Якщо там ще живе незакрите “а що, якби”… Тоді я не маю права знову померти. Я вижив не для того, щоб бути мовчазним спогадом, я вижив, щоб хоча б один раз почути правду з її вуст.

Я  вийшов на вулицю. Сніг лежав спокійно, так само, як у ніч, коли вона, можливо, оплакала мене. Місто не впізнавало мене. Світ не чекав. Але Соня… Вона була моєю єдиною точкою реальності, і я уже знав: правда болить менше, ніж життя у брехні. Навіть якщо ця правда зруйнує мене остаточно. Я  повернувся не одразу. Дав собі кілька хвилин, аби дихання вирівнялось, аби погляд знову став твердим. Потім знову подзвонив у ті самі двері.

Микола відчинив різко. У його очах ще жила злість, але тепер у ній було більше розгубленості, ніж агресії.

— Ти що, не наговорився? — кинув він.

— Ні! — спокійно відповів Артур, — Тепер я хочу говорити нормально!

Це «нормально» прозвучало не як вимога, а як потреба. Микола мовчки відступив, впускаючи мене знову. Ми  сіли на кухні. Між нами стояв стіл, як кордон. Я  не тягнув час.

— Завдання було провалене не через помилку, не через випадковість, і не через погану підготовку…

Микола напружився…

— У групі був зрадник!

Тиша стала густою…

— Хтось передавав координати. Час. Маршрути. Ми йшли в пастку, думаючи, що це наша операція. Нас вели, Коль!

Микола повільно сів.

— Ти впевнений?

— Я бачив! Не на рівні здогадів. На рівні моменту, коли ти розумієш: тепер або ти, або вони! - я  говорив без пафосу. Без героїзму. Як людина, яка вже пройшла через смерть і не хоче прикрашати її словами.

— Я вижив випадково! Мене вважали мертвим, і це врятувало. Бо з мертвих не питають.

Микола провів рукою по обличчю:

— Ти розумієш, що якщо це правда…Це змінює все?!

— Саме тому я повернувся! — тихо відповів я, — Не до Соні. Спочатку до тебе!

У цю мить між нами наче щось трохи зрушилось. Не пробачення, а визнання, що ми все ще з одного боку правди.

Я  підвів погляд:

— Але в одному я тобі не вірю!

Микола напружився…

— У чому?

— З приводу Соні! Ти сказав це надто рівно, так не говорять про жінку, яку кохають, так говорять про жінку, яку захищають.