Ти жартуєш?

Двері Миколиної квартири відчинились не одразу. Він був удома, але не чекав нікого. Вечір був звичайний, такий самий, як усі останні: тиша, чай, телевізор без звуку, думки, яких краще не чіпати. Коли він все ж відчинив, спершу не впізнав. Чоловік на порозі був худішим, бліднішим, з темними тінями під очима. Волосся коротше, ніж він пам’ятав. Погляд – інший. Не військовий, не впевнений. Погляд людини, яка вже бачила смерть зблизька.

– …Ти жартуєш? – видихнув Микола. Голос не тремтів. Тіло тремтіло. Артур стояв мовчки. Не заходив. Ніби чекав дозволу не в квартиру, а назад у світ живих.

– Ти… – Микола зробив крок назад, – Ти ж…-  слова не складались.

– Ти ж мертвий, Артур! Тебе поховали на папері. Тебе оплакали. Ти…

– Я живий! – тихо сказав Артур, – І мені потрібно зайти!

Микола пропустив його машинально. Двері зачинились так само буденно, як і завжди. І саме це було найстрашніше: життя не зробило паузу для дива. Вони стояли посеред коридору, як дві тіні.

– Ти знаєш, що ти зробив? – нарешті сказав Микола.

– Ти знаєш, що я пережив?

– Ти знаєш, що Соня…! - і  осікся. Ім’я зависло між ними, як постріл без звуку.

Артур підвів очі:

– Як вона?

Микола стиснув щелепу. Ось воно. Ось для чого він прийшов. Не для нього. Для неї.

– Жива! – різко відповів Микола, – Дихає. Працює. Живе!

– А от ти…! – гірко усміхнувся, – Ти для неї помер. Розумієш?

Артур не відвів погляду. Але плечі ледь помітно здригнулись.

– Я не мав вибору, Коль!

– Ні, мав! – різко перебив Микола, – Ти завжди мав вибір! Написати. Дати знак. Хоч одну кляту точку. Але ти вибрав тишу! Ти залишив мене з її очима. Ти залишив мене з її руками, які не тремтіли, коли вона дізналась. Ти залишив мене з її мовчанням, яке гірше будь-якого крику!

Артур мовчав…

– Ти хоч уявляєш, що це – сказати людині, що її світ більше не існує? - тиша стала важкою…

– А тепер ти приходиш… живий. Як примара. Як жарт над усім, що було!

– Я не жарт! – глухо сказав Артур, – Я вижив!

– І що? – майже прошепотів Микола, – Це робить тебе героєм? Чи просто тим, хто зруйнував дві реальності одразу?

Артур нарешті зняв куртку. Повільно. Ніби відкладав зброю…

– Ти думаєш, мені було легко не з’являтись?- трохи вже розгнівано парирував Артур, – Думаєш, я не думав про неї кожного дня?  Я жив лише тому, що не мав права померти. Але і повернутись не мав.

Микола гірко всміхнувся:

– Ти завжди вмів знаходити правильні слова…! - пауза… – Але запізно!

Артур напружився:

– Що ти маєш на увазі?

Микола подивився прямо:

– Вона не твоя більше! - ці слова вдарили сильніше за ляпас.

– Що?

– Ми з нею разом! – сказав Микола повільно, чітко, – Ми кохаємо один одного! І тобі не варто з’являтись у її житті. Ти вже зробив достатньо!

Це була напівправда. Найнебезпечніша форма брехні. Він бачив, як Артур блідне ще більше.

– Ти… ти з нею? – прошепотів він, – Після всього, що ти наробив з її довірою тоді в домі? Після того, як поступився мені, бо не міг зробити її щасливою? – трохи на підвищеному тоні запитував Артур.

– Саме після всього! – жорстко. – Коли ти зник, хтось мав залишитись. Тим паче, ти сам просив, не залишати її і турбуватись про неї. От я  потурбувався! Бачиш як!? Життя бентежне, чи не так? – трохи з єхидною усмішкою відповів Микола.

Артур дивився, ніби не вірив. Усередині нього щось ламалось повільно, без звуку. Не ревнощі, а усвідомлення втрати.

– Ти кажеш це, щоб я пішов! – тихо сказав Артур.