Микола

Коли вона сказала, що хоче все закінчити, я спочатку не повірив  в те що від неї почув. В середині мене, все відмовлялось приймати цю реальність. Ніби це була не розмова, а помилка зв’язку. Ніби зараз усе перерветься, і вона скаже : « Я не це мала на увазі». Але вона була спокійна. Занадто спокійна для людини, яка вагається. І одразу зрозумів, що рішення вже прийняте.  Мене це розлютило. Не на неї, а на саму ситуацію. На себе. На те, що я не встиг, не зміг, не вберіг. Я тримав голос рівним, але всередині все кипіло.

«От так просто? Майже пів року життя – і крапка?»

- Ти просто втомилась? – спитав я, хоча знав, що це не «просто». Я хотів почути, що вона сумнівається, що їй важко, що вона просто невпевнена. А вона сказала: «Я закінчую!». Це вдарило сильніше, ніж будь-який докір, бо я раптом зрозумів, вона не тікає, вона виходить, і я нічого не можу з цим зробити.

Я відчув себе чоловіком, який запізнився, і не на зустріч, а  на життя. Мені хотілось сперечатись, доводити, пояснювати, що все можна змінити. Що я можу бути іншим, що ми можемо знайти інший формат. Але в її голосі не було простору для торгу. Там була тиша людини, яка вже перестала чекати.

Після розмови, я ще довго сидів тримаючи телефон у руках, ніби він був єдиною ниткою між нами. І я не хотів її відпускати. Я писав їй. Обережно… Потім настирливіше…Потім з надією, що вона відповість хоча б коротко. Я не хотів втратити її, але вона мовчала. І це мовчання було чеснішим за будь-які слова. Я залишився з усвідомленням, що іноді любов – це не про те, щоб утримати. А про те, щоб вистачило сил відступити.