Соня

Поцілунок ніби остаточно зняв з мене всі внутрішні запобіжники. Світ ніби зупинився. Як зупиняється подих, перед важливим рішенням. Я відчула, як хміль від вина змішався з теплом його тіла і чимось значно глибшим – із жагою бути не самою. Не втекти, не контролювати, не тримати себе в руках, а дозволити. Мене накрило хвилею, сильнішою за вино. Я відчула, як щось у мені остаточно здається. Я потребувала, щоб він був поруч, була потреба його відчути.

«Я хочу цього…Я хочу його…Я знаю, на що, я йду…»

Я дивилась йому в очі і вже не ховалась. У цьому погляді вже не було сорому, там було лише рішення. Микола це побачив одразу, і мабуть, саме це зламало остаточно. Він не говорив пафосно, не намагався прикрашати:

- Соню…якщо ми зараз не зупинимось, то це буде не просто вечір, це буде крок, після чого вже не вдасться повернутись як раніше! - я лише глибше вдихнула і відповіла:

- Я знаю! – от так, одна коротка відповідь.

Пауза була короткою, вона містила в собі більше, ніж будь-яка розмова:

- Тоді… поїдемо в готель? – тихо спитав він.

Моє серце стислось, але не від страху. Скоріше від усвідомлення, що я зараз обираю не спокій, а правду про себе. Я не здригнулась. Я лише на мить заплющила очі, ніби дозволяючи собі зробити цей крок усвідомлено, і я просто кивнула головою, в знак згоди.

Таксі їхало крізь зимове місто. За вікнами сніг падав рівно й спокійно, ніби світ не знав, яку бурю ми несли всередині себе. Ми не говорили по дорозі. Просто тримались за руки, та періодично дивились один на одного, наче в якомусь очікуванні. Не як закохані, а як люди, які йдуть у невідоме разом. Ми обоє відповідальні за те, що станеться.

Кімната під номером 7 була тихою, теплою, нейтральною. Микола зайшов першим, не відпускаючи моєї руки. Двері ще не встигли за мною зачинитись, як він притягнув мене до себе, ніби боявся втратити. Наш поцілунок вже не був запитанням, скоріше він був відповіддю. Він був глибшим, ніж будь-які слова. Усі слова закінчились. Далі світ зник. Залишилось тільки дихання, тепло, присутність…Те, що не потребує опису, і належить лише тим, хто там був. Найбільша близькість не потребує слів.

***

Ранок був тихим, світлим. Сніг за вікном лежав рівно, як і вчора, ніби нічого не сталось. Але в мені сталось все.  Кожен з нас знав, що після цієї ночі, життя вже не буде таким, як до. Не тому, що сталось щось гріховне, а тому, що ми дозволили собі бути живими. Я не знала, що буде далі. Я не знала, як ми з цим впораємось. Але я точно знала одне, що цієї ночі я була справжня…

Свєта подзвонила сама наступного дня. Я щойно повернулась з роботи, ще не встигла навіть зняти пальто, як телефон завібрував у кишені.

— Ну що! — одразу сказала вона замість привітання, — Як твоє кіно? - я усміхнулась сама до себе. Значить, вона чекала…

— Це було не просто кіно! — відповіла я, повільно знімаючи взуття.

— Я так і знала! — тихо сказала вона. — Розповідай…

Ми говорили вже по відеозв’язку. Свєта сиділа у себе на кухні з чашкою чаю, закутана в плед, ніби готувалась слухати не історію, а сповідь.

— Спочатку все було дуже стримано! — почала я, — Фільм, тиша, погляди… Ти знаєш, такі, від яких стає важче дихати. А потім… усе стало зовсім інакше!

— Інакше як? — обережно спитала вона, а я на мить замовкла. Не через сором. Через усвідомлення.

— Я дозволила собі бути живою, Свєто! Не правильною, не стриманою, не сильною… а просто живою! Ми говорили, сміялись, мовчали. І… ніч не закінчилась кінотеатром!

Вона не перебила. Навіть не кивнула. Просто дивилась:

— До ранку? — тихо спитала вона. Я кивнула.

— До ранку! - Свєта повільно зробила ковток чаю.

— І що ти зараз відчуваєш? - це було не питання з цікавості. Це було питання з любові.

— Я не відчуваю сорому! — сказала я після паузи. — Не відчуваю провини. Я відчуваю… складність. Наче в мені одночасно тепло і тривога. Наче я ступила туди, де більше не можна прикидатися.

— Ти його кохаєш?

— Ні, авжеж ні! — відповіла я одразу, — Але я більше не байдужа. І це страшніше.

Свєта кивнула:

— Бо тепер ти відповідальна за свої почуття!

— Саме так! - вона зітхнула.

— Соню… я не буду читати тобі мораль. Я тільки хочу, щоб ти пам’ятала одне: ти маєш право на почуття, але ти не маєш права знищувати себе заради них!