Микола

Коли вона погодилась піти зі мною в кіно, я відчув це не як радість, скоріше як удар струму. Тихий, але такий, що проходить крізь усе тіло.  Вона погодилась…не з ввічливості, і не з жалю…а тому що, теж хоче.

Я поклав телефон і кілька секунд просто сидів, дивлячись у порожнечу. В голові звучало одразу дві думки:

«Ти перетинаєш межу…Ти занадто довго жив у межах…»

Я знаю, що в мене є дружина, це нікуди не зникло, і не стерлось. Воно стояло десь у глибині, як моя особиста тінь, від якої мені не втекти. Але поруч з цим було інше, Соня більше не була просто знайомою жінкою, колегою в минулому. Вона стала жінкою, яку я хочу бачити, чути, відчувати, і я не міг більше брехати самому собі. Це було бажання…тепле, доросле, небезпечне.

Перед кінотеатром я приїхав раніше, як завжди коли нервую. Стояв на холоді, вдихав зимове повітря, намагався заспокоїтись.

«Ти не маєш права її тягнути в хаос, казав я собі, але ти маєш право бути чесним у тому, що відчуваєш!»

Коли вона з’явилась, у темному пальті, з трохи рожевими від морозу щоками, я раптом подумав, що вона неймовірно жива, і я не хочу бути ще однією людиною, яка щось у неї забере.

- Ти довго чекав? – спитала вона.

- Ні! - відповів я, - Я просто…радий, що ти прийшла! - це була правда, без підтекстів і прикрас.

У залі я спеціально сів так, щоб між нами була не дистанція, але й не тиск. Я не хотів її лякати, або поспіху. Я ловив кожен її рух, як вона знімає пальто, як складає руки на колінах, як трохи нахиляє голову, дивлячись на екран.

«Ти дивишся не як друг, знову сказав я собі, і не як рятівник. Ти дивишся на неї, як чоловік!»

Коли вона зволожила губи, майже машинально, в мені щось напружилось, не як бажання володіти, а як бажання бути ближче. Я не торкнувся, не поворухнувся, але я просто дозволив собі відчути. І тоді я зрозумів, що це не пристрасть яка хоче взяти, а пристрасть яка боїться зламати.

Фільм нарешті закінчився, я знав що не хочу, щоб цей вечір закінчувався, не тому, що хочу продовження фізичного, а тому що поруч із нею мені було спокійно і тривожно водночас. Я запропонував їй зайти в кафе, це було про ще трохи часу, про ще трохи «нас», без визначень. Коли вона погодилась, я зрозумів, що ми обоє знаємо, що стоїмо на тонкому льоді, і обоє свідомо на нього ступаємо. Не через слабкість, а через потребу бути живими.

Ми зайшли в кафе, я відчув, як напруга в мені змінилась. Вона вже не була різкою. Вона стала теплою, майже затишною. Таке, що хочеться не втекти, а залишитись у ній ще трохи.

Я дивився як вона знімає пальто, як повільно оглядається, ніби звикає до простору. Вона завжди так робила, коли хвилювалась, і мені раптом стало важливо, щоб їй було тут добре. Не як жінці яку я хочу, а як людині, яка поруч зі мною має почуватись в безпеці.

Коли вона вибрала випити вина, я на секунду завмер.

«Ось ще один крок, подумав я, але маленький, дуже символічний»

Я не злякався його, я прийняв його. Коли я наливав вино, всередині мене все пульсувало. Я дивився, як світло ламп переломлюється в темному склі, і думав, що зараз ми не просто сидимо в кафе, а ми дозволяємо собі близькість, яку довго забороняли. Вона пила маленькими ковтками, і кожен цей рух був для мене надто живим. Коли ми почали сміятись, згадувати роботу, старі ситуації, я раптом відчув полегшення, ніби ми зняли броню. Ніби я знову став не тим, хто завжди думає, контролює, аналізує. А просто чоловіком, якому добре поруч із жінкою.

- Пам'ятаєш, як ти тоді переплутала кабінети і зайшла не туди?

- Боже, так! Я тоді подумала, що провалюсь крізь землю! – вона щиро засміялась, що я на мить забув, де ми і хто ми одне для одного.

«Ось за ради цього сміху варто було ризикнути, промайнуло в мене в голові»

Коли я нахилився ближче, це не було різким поривом, це скоріше було спонтанним рішенням, тихим та внутрішнім, усвідомленим.

«Якщо я зараз відступлю – я зраджу сам собі»

Моя рука торкнулась її шиї обережно, так ніби я питаю дозволу не словами, а дотиком. І коли вона не відсторонилась, я зрозумів, що вона теж зробила свій вибір. Поцілунок був про визнання. Про те, що між нами давно щось є більше, ніж ми дозоляли собі побачити. Про те, що це не помилка, і не слабкість.

Коли я відхилився і вибачився, це було вибачення за те, що світ складніший, ніж наші почуття. В її очах я побачив, прийняття, і в цю мить я зрозумів, що я більше не зможу дивитися на неї, як на «неможливу». Вона стала для мене реальною.