Соня

Наступного ранку я прокинулась від вібрації телефону, раніше ніж мав пролунати будильник:

«Доброго ранку! Гарного дня тобі Соню!»

Я прочитала повідомлення двічі, усміхнулась. Це було неочікувано, але приємно.

«Дякую. І тобі гарного» - відповіла йому я.

Ввечері знов прийшло від нього повідомлення, як раз в той момент, коли я вже збиралась йти на відпочинок:

«Солодких снів тобі…»

Я зловила себе на тому, що чекаю цього. Не як залежності, а як маленького тепла серед зими.

Це продовжувалось деякий час, з ранку повідомлення, ввечері, і я зрозуміла, що звикаю до цього. До його уваги, турботи, до того, що хтось про мене думає. У неділю він знову подзвонив:

- Може сходимо кудись? В кіно наприклад? – спитав трохи невпевненою – Якщо ти не зайнята!

Я погодилась швидше, ніж планувала, чим сама себе здивувала. Тим паче, що думка про те, що він не вільний чоловік, він жонатий і в нього є сім’я, мене швидко повертала в реальність. Але я не хотіла відмовлятись, попри всі свої сумніви і принципи. Ця думка не зникала, вона просто стояла поруч зі мною, як тінь. Телефон задзвонив тоді, коли я вже взувала чоботи й накидала пальто. Дзеркало в коридорі ловило мій рух уривками, ніби я поспішала не на зустріч, а на власне рішення.

«Свєта»…

Я на секунду зупинилась і відповіла:

— Алло, сестричко…!

— Привіт! — її голос був м’який. — Ти сьогодні вільна? Може заїдеш до мене? Посидимо, чай зроблю. Щось мені сьогодні так тихо! -  я сперлась плечем об стіну. Усередині з’явилось знайоме відчуття: ніби стою між двома світами:

— Свєто… вибач, але сьогодні не вийде!

— Плани? - я на мить подивилась на свої руки. Трохи тремтять, від холоду чи від хвилювання — ще не розуміла:

— Я йду в кіно! - коротка пауза…

— В кіно? — в її голосі було здивування, але не осуд. — Це щось нове для тебе!

Я ледь усміхнулась…

— Мабуть!

— З ким?

Я знала, що вона і так здогадається:

— З Миколою! - тиша стала глибшою…

— Соню… — обережно сказала вона. — Ти впевнена, що готова?

— Я не знаю, чи готова! -  відповіла чесно, - Але знаю, що більше не хочу сидіти в тиші й удавати, що мені достатньо спокою!

— Я боюся не за нього! — тихо сказала Свєта, — Я боюся, щоб ти знову не втратила себе!

— Я теж цього боюся! — видихнула я, — Але ще більше боюся, що так і не наважусь жити!

Свєта трохи помовчала:

— Кіно, це безпечніше, ніж театр! — відповіла вона раптом, — Там темніше! Там більше правди! Менше слів!

Я усміхнулась:

— Ти навіть тут знаходиш сенс!

— Бо я тебе знаю!

— Я подзвоню тобі пізніше, добре?

— Якщо захочеш! — знову поправила вона.

— Так… якщо захочу!

Ми попрощались. Я поклала телефон у сумку, й на секунду заплющила очі. Це не втеча від Свєти. Це не втеча від минулого. Це був мій перший крок у простір, де ще можна було щось відчути. Навіть якщо це лякало більше, ніж самотність.

З Миколою ми домовились про час та місце зустрічі. На цей раз, я вирішила їхати звичайним місцевим транспортом, не хотіла втрачати час, на розмерзання машини. У кінотеатрі було тепло і напівтемно. Зима залишилась за дверима, але ми принесли її з собою у вигляді холодних пальців та трохи червоних щік.  Ми сіли поруч, надто поруч для дружби, і ще не надто далеко для чогось іншого. Фільм почався, але я більше відчувала його присутність, ніж дивилась на екран. Його плече. Його дихання. Тепло тіла крізь одяг. Я відчувала, як його голова дуже часто повертається в мою сторону, його погляди. Він наче не міг всидіти на місці.

- Цікава сцена! - прошепотів він.