Свєта

— Я зустрічалась з Миколою… — сказала тихо Соня, майже між іншим. Я повільно повернула до Соні голову. Не різко, не здивовано, скоріше уважно:

— Коли?

— Сьогодні. В кафе!

— І?

— Це було дивно… не як розмова двох людей, які втратили спільного друга. І не як проста зустріч. Він дивився на мене інакше. Не співчутливо. Не по-дружньому! - я мовчала, даючи Соні простір.

— Він наче шукав у мені, не біль… а життя. Наче я мала заповнити йому порожнечу!

— А ти?

— А я… — вона зупинилась. — Я не знала, що відчуваю! Мені було не огидно, і не добре, просто… тепло! Небезпечно тепло!

— Він фліртував?

— Не прямо, але кожен його погляд, був запитанням!

— І кожне твоє мовчання, відповіддю! — тихо продовжила я. Соня  опустила очі:

— Мені страшно, Свєто!

— Чому?

— Бо Артур ще не став для мене «мертвим», а Микола, вже почав бути «живим»!

Ці слова наче зависли між нами…

— Соню… — я говорила повільно, обережно. — Ти маєш право на підтримку! Але ти не маєш обов’язку, замінювати собою чужу втрату!

— Я знаю… але в мені щось відгукнулось!

— Бо ти жива! Бо ти жінка! Бо тобі не байдуже, що тебе бачать! - вона кивнула…

— Він говорив про дрібниці, про роботу, про минуле. І водночас… дивився так, ніби шукає в мені шанс!

— Для себе. Не для тебе!

— Ти думаєш, він використовує мене?

— Я думаю, він сам не розуміє, що робить. Але це не знімає з нього відповідальності! - Соня  притулилась спиною до спинки стільця:

— Мені не хочеться ставати чиїмось порятунком!

— Бо ти сама зараз тримаєшся на нитці! - я підійшла і сіла поруч, взяла Соню за плече.

— Соню… зараз ти у вразливому стані, і  будь-яке тепло здається любов’ю! Будь-який погляд, обіцянкою!

— А якщо це не ілюзія?

— Тоді воно не буде поспіхом, не буде тиснути, не буде вимагати!