Соня

Ми вийшли з кафе разом. Холод одразу торкнувся щік. Сніг тихо рипів під ногами, а дихання ставало видимим у повітрі. Зима нагадувала про себе спокоєм і стриманістю, ніби спеціально створювала рамки для того, що тільки починало народжуватись між нами.

- Мороз сьогодні м’якіший, ніж здається! - сказав Микола, запахуючи куртку.

- Так! - усміхнулась я,- Він не кусається, він наче терплячий!

Автомобільна паркова була трохи далі від того місця, де було розташоване кафе, тому ми йшли поруч кілька метрів. Йшли мовчки не тому, що не було, що казати один одному. Просто не хотілось, ламати момент. Я відчувала дивне тепло всередині.

«Ми прощаємось як друзі, подумала я, а дивимось один на одного, ніби дозволяємо можливості біти чимось більшим»

- Дякую за вечір! - сказав він.

- І тобі дякую! - відповіла я. – Було…легко!

Він затримав на мені погляд трохи довше, ніж треба для звичайної ввічливості:

- Мені теж! - тихо сказав він. – Дуже!

Ми не торкнулись один одного, не обійнялись. Просто зробили паузу, тишу, дивлячись в очі один одному, після чого посміхнувшись злегка, кожен по-прямував до свого автомобіля.

«Це наче не кінець, а пауза перед продовженням»

Коли я приїхала до дому, мене там чекав невеликий подарунок.. Світлана вирішила приїхати до мене, з тортом, в якості підтримки. Вона не попереджала мене, про свої плани, тому не знала, що мене вдома не має. Просто скористалась своїми запасними ключами, пройшла у квартиру та, стала чекати появи мене, чи Софії…

Я розповіла Свєті про зустріч з Миколою не одразу. Спочатку ми мовчали, пили чай, дивились у вікно, ніби намагались жити хоча б кілька хвилин без слів, без рішень, без нових ран. Але всередині мене вже щось ворушилось, і я знала, якщо не скажу зараз, воно почне тиснути зсередини.