Микола

Коли я набрав її номер, рука тремтіла. Не від страху, а від усвідомлення, що я зараз роблю щось, чого не мав права хотіти. Але хотів.

«Це ж просто кава. Просто розмова»

Так я собі казав, але в середині знав, я брешу. Бо я не дзвонив їй, як просто друг, я дзвонив жінці, яка колись мені дуже подобалась, і це відчуття нікуди не ділось. Тій, яку я поступився кращому другу. Бо мабуть, так було правильно, а тепер правильність стала порожньою. Коли вона відповіла, її голос був спокійний, ніби вона тримала себе в руках, як я:

- Алло…

І в цю мить я зрозумів: мені важливо, щоб вона погодилась. Не для компанії, а для себе. Коли вона погодилась, в грудях щось тепле і небезпечне одночасно розлилося.

«Ти не маєш права радіти, сказав я собі, але ти радієш»

В кафе я прийшов раніше, спеціально. Мені потрібен був час, щоб звикнути до думки, що я зараз сидітиму навпроти неї. Коли вона зайшла, я встав автоматично. Не з ввічливості, і не з галантності, а тому що, в мені щось піднялося, як струм. Вона була спокійна, тиха, зосереджена на собі, і від цього ще сильніша.

«Вона не зламалась, подумав я, вона просто стала глибшою»

-  Ти добре виглядаєш! - сказав я, і одразу пошкодував.

«Надто особисто. Надто швидко…»

Вона не відступила, а лише ледь усміхнулась, і ця усмішка була небезпечною. Бо в ній не було захисту. Ми сіли за стіл. Вечір проходив надто приємно. Говорили про дрібниці, я ловив моменти, на які вона сама не звертала уваги. Як заправляє волосся за вушко, як обережно тримає чашку, як повільно відводить погляд, або затримує його на секунду, ніби перевіряє, чи можна бути тут справжньою.

«Ти дивишся на неї не як друг, сказав я собі, і це проблема»

 Але зупинитись я вже не міг. Вона знову стала для мене тією, яку я хочу. Я чітко зрозумів, що навіть після моїх поступків Артуру, моє бажання до неї не вмерло. Воно просто чекало, поки зникнуть заборони.

Це не правильно, знаю. Це небезпечно. Але водночас: вона жива і я живий, і світ не зупинився. Я бачу жінку, яку можу втратити, якщо не наважуся.