Соня

Минув майже тиждень. Світ знову став звичайним, навіть надто звичайним, як мені здавалось. Робота затягнула мене, як воронка. Я бралася за все, що траплялось під руку: додаткові завдання, зайві перевірки, нескінченні дрібниці, які насправді нічого не змінювали. Мені було дуже важливо одне, не залишати собі вільного простору…простору для думок. Варто було мені зробити паузу, як у неї одразу просочувалось те, що я старанно не називала словами. Я просто працювала. Невтомно, старанно, та наполегливо.

Мені здавалося, що якщо я буду постійно чимось зайнята, то зможу обдурити реальність. Наче від кількості виконаних справ залежить те, чи існує біль. Коли телефон завібрував на столі, я автоматично взяла його в руки, ще не дивлячись на екран:

«Микола».

Серце відреагувало дивно. Не болем, не страхом, а легким напруженням, як перед чимось новим і ще не зрозумілим. Я відповіла не одразу, на якусь секунду затримала палець над екраном.

«Навіщо він дзвонить? І водночас : Чому мені не байдуже?»

- Алло…

- Привіт, Соню…це Микола!- його голос був спокійним, трохи не рішучим, - Я…не заважаю?

Я завмерла… не тому що, мені стало важко, а тому, що в середині щось ледь помітно змінилось, як легкий поштовх:

- Ні! – відповіла я, - Я на роботі, але можу говорити!

- Я думав…- він зам’явся, - Може вийдемо кудись ввечері ? Просто… вип’ємо кави! Якщо ти звісно не проти?

Я дивилась в той момент у вікно. На людей, які йшли вулицею, на машини, на рух. На життя, яке не зупинялось ні для кого:

- По-дружньому ? – уточнила я.

- Так, саме так! - відповів він надто швидко, ніби боявся що я передумаю, - Просто по-дружньому!

Я відчула, що вага цього «По-дружньому» зараз більша, ніж здається. І все ж погодилась.

- Добре! Але я зможу тільки після роботи. Скинеш мені локацію та час! – відповіла йому, роздумуючи чи правильно я роблю. Сумніви правильності моїх дій, все одно з’їдали мене, мов випробовуючи…

Коли поклала слухавку, усвідомила дивну річ: у моєму дні з’явилась подія, яка не була пов’язана з минулим. І це лякало майже так само, як і заспокоювало.

Кафе було маленьким і теплим. З тихою музикою, м’яким світлом і запахом кави, який заспокоює навіть тоді, коли в тобі хаос.  Микола вже був там. Він підвівся, щойно побачив мене. Цей рух був надто уважним, надто особистим для «По-дружньому»:

- Привіт! – сказав він, -Ти…добре виглядаєш! – і тут же ніби злякався власних слів, - Тобто…  як завжди!

Я ледь посміхнулась:

- Дякую!

Ми сіли, замовили каву. Спочатку говорили про дрібниці, про роботу, про погоду, про щось нейтральне, без ризику. І в один момент, мені здалось, що Микола дивиться на мене, якось інакше. Коли я говорила, він наче ловив не мої слова, а паузи між ними. Він спостерігав на деталі, як я поправляю волосся, як беру в руки чашку.

- Ти…інша! - сказав він раптом.

- Інша? – я перепитала, піднявши на нього очі, мене здивували його слова. Я не зрозуміла про що він.

- Спокійніша наче, глибша! Не знаю…ніби ти дивишся на світ не ззовні, а зсередини!

Я відчула, як ці слова торкнулися мене не як комплімент, а як визнання. Вперше за довгий час, я відчула, що мене хтось побачив.

«Може, я можу бути цікавою не через біль, промайнуло в моїй голові,

а просто тому, що я є»

Це було небезпечною думкою, але живою. Ми сиділи довго, не торкаючись минулого напряму. Не називаючи імен, але з кожною хвилиною я відчувала, що дистанція, яка була між нами, по-троху зникала, яка ще вчора була природньою. І саме в цьому, між ковтком кави і поглядом, який затримався довше, ніж дозволяє дружба, я зрозуміла: щось починається. Щось небезпечне у своїй повільній правді.