Свєта

На годиннику було вже 22 : 05 , я ще сиділа на кухні, з холодною чашкою в руці, коли задзвонив телефон:

«Свєта»

Ми говорили по телефону, про щось зовсім звичайне: про доньку, про роботу, про погоду. І в якийсь момент вона просто замовкла. Вона почула  тишу в моєму голосі….

— Соню… ти зі мною?

— Так!

— Ти зараз не тут! - я заплющила очі. Вона завжди відчувала мене точніше за всіх.

— До мене приходив Микола!…Пауза

— Той самий Микола, про кого я думаю?

— Так, саме той! - вона вже не питала «навіщо», вона чекала продовження.

— Артур… не повернувся із завдання! - я вимовила це так, ніби читаю чужий текст. Без інтонації, без акцентів, просто слова. На тому кінці дроту стало тихо. Дуже тихо…

— Що значить «не повернувся»?

— Вони втратили зв’язок! Групу офіційно вважають загиблими! - я почула, як Свєта повільно видихнула.

— Соню!.. - у її голосі не було шоку. Було щось глибше. Усвідомлення…

— Ти плачеш?

— Ні!

— Це гірше!

Я мовчала…

— Ти де зараз?

— Вдома!

— Я приїду!

— Не треба…

— Не сперечайся! Я вже беру ключі…

Вона не питала дозволу. Вона просто брала відповідальність за те, що я зараз не могла нести сама.

Коли вона зайшла в квартиру, я сиділа на кухні, з холодною чашкою чаю в руках. Свєта подивилась на мене так, ніби оцінювала не зовнішній вигляд, а внутрішню температуру життя.

— Ти виглядаєш, як людина, яка ще не дозволила собі повірити!

— Я не знаю, у що мені вірити!

— Це нормально! Але ти зараз у стадії, коли тіло вже знає, а розум ще пручається! - вона сіла навпроти, обхопила мої руки своїми, — Розкажи все з самого початку!

Я розповіла. Як він прийшов. Як сказав. Як не сказав слова «помер». Як я не заплакала. Як мені було не боляче, а порожньо. Свєта слухала мовчки, не перебивала. Лише інколи стискала мої пальці сильніше:

— Соню… якщо він справді загинув, біль прийде! Не зараз, не сьогодні, але прийде!

— А якщо ні?

— Якщо ні… то ти зараз стоїш на порозі найбільшого випробування в житті!  Бо надія іноді ранить сильніше за втрату! - я підняла на неї очі:

— Я не можу вбити в собі цю думку, що він десь є!

— І не вбивай! Просто не дозволяй їй керувати тобою! - вона нахилилась ближче:

— Скажи чесно! Ти відчула його смерть?

Я затамувала подих…

— Ні…

— Ось це і лякає! — тихо сказала вона. — Бо ти завжди відчуваєш справжнє! - ці слова прошили мене сильніше за будь-яку істеричну реакцію.

— Свєто… а якщо він живий? - вона подивилась прямо, без ілюзій:

— Тоді твоя історія тільки починається! А якщо ні — ти маєш право прожити свою скорботу так, як зможеш, а не так, як «правильно».

Я опустила погляд…

— Я боюсь!

— Я знаю. Але ти не одна!

І вперше за весь цей час я відчула, що хтось тримає мене не заради розради, а заради реальності.