Соня

Ми сиділи мовчки. Я дивилась на стіл, на власні руки, на тріщинку на моїй улюбленій чашці, на все, що тільки могло мене відволікти від нестерпних думок, котрі, як мені здалось навіть не намагались зупинятись. Микола був поруч, я відчувала це навіть не дивлячись на нього. Його присутність була теплою, живою, але від цього мені зараз було ще важче.  Він намагався щось зробити, ніби шукав правильний рух, правильне слово, правильний момент:

- Чай… остиг! - тихо сказав він.

Я кивнула головою, просто щоб показати, що я ще тут і не зникла. Всередині при цьому було зовсім інакше. Якась глибока тиша, яка ніби поступово розширювалась і займала собою все. Він старається, і я вдячна йому за це. Але зараз мабуть, будь-яка турбота – це зайвий дотик до рани, яка ще навіть не почала боліти. Він знову відкрив рота, ніби хотів щось сказати, і одразу замовк. Я відчула як в ньому бореться бажання бути поруч і страх зробити щось не так. Я бачу, що йому теж важко. Він приніс цю звістку, і тепер ніби відповідає за мій стан.

«Я зрозуміла…Мені потрібно залишитись на одинці…Щоб почути себе…»

Я підняла голову і подивилась на нього:

- Миколо!.. - він одразу напружився, ніби чекав чогось важкого.

- Мені зараз потрібно побути самій! – сказала я майже шепотом, -  Мені треба розібратись в собі, зрозуміти що зі мною відбувається!

Він дивився уважно, без жодного спротиву.

- Я дуже вдячна тобі, що ти прийшов! Що розказав усе чесно. Але зараз! - я зробила маленьку та тиху паузу,- Мені важливо лишитись одній, у тиші!

Я боялася, що він подумає, ніби я його виганяю. Він кивнув одразу, без образи, без спроб залишитись ще трохи, і від цього мені наче стало, трохи легше. Він повільно підвівся, обережно, ніби боявся налякати мене рухом:

- Я буду поруч! - сказав тихо, - Коли ти захочеш! - я лише кивнула головою.

Коли за ним зачинились двері, у квартирі стало зовсім тихо.  Я ще сиділа на кухні, коли почула, як рипнули двері Софійчиної кімнати. Легкі кроки, босі, обережні. Так ходять люди, які прокидаються не до кінця, між сном і реальністю.

- Мам… ! - її голос був хрипуватим, сонний, - Мені щось дивне наснилось… Чи в нас хтось був?

Я підвела очі. Вона стояла в коридорі, закутавшись в ковдру, волосся розпатлане. Дитина одним словом, хоч уже й доросла, але в цю мить, вона знову маленька.

- Чому ти так вирішила? – тихо спитала я її. Вона знизала плечима:

- Я ніби чула чоловічий голос, але не зрозуміла…може, це сон?! І ще… - вона примружилась, - У квартирі якось інакше. Тихіше наче.

Тихіше…

Вона сказала саме те слово, яке я не могла підібрати для себе.

- Так! - відповіла я їй після паузи, - До нас заходили!

Вона насторожилась, але не було страху, радше цікавість:

- Хтось знайомий?

Я повільно похитала головою:

- Ні доню, для тебе – ні! - вона трохи замислилась, потім підійшла ближче, сіла навпроти мене:

- І це щось важливе, так? Ти так говориш, коли йдеться мова, зовсім не про дрібниці!

Я дивилась на неї, і раптом відчула, як я хочу її захистити. Не від правди, а від зайвого болю:

- Це дорослі справи, Софія! - відповіла я, якомога м’якіше, - Не страшні, але непрості!

Вона кивнула, без допитів, без напору:

-Тобі чай зробити?- спила вона мене, - Ти виглядаєш, ніби довго не спала!

Я ледь усміхнулась…Вона не знає, що саме зараз стала для мене опорою.

- Зроби будь ласка, доню! Дякую! - вона підвелась, увімкнула чайник, рухи такі звичайні, домашні:

- Мам…! - знову озвалась вона, не обертаючись, - Ти що, плакала?

Я провела пальцями по щоках, вони наче були сухі:

- Ні!

- Але ніби от-от заплачеш! -сказала вона спокійно.

- Можливо! – трохи видихнувши відповіла я їй. Вона обернулась, подивилась на мене уважніше:

- То це не сон був?

- Ні, не сон!

Вона прийняла це дуже тихо, ні здивувань ні страху. Вона бачила, що краще зараз мене не чіпати, і залишити все як є.

- Добре! - сказала вона, - Тоді просто будь зі мною на кухні….Мені так спокійніше прокидатись!

Вона відчула головне, у домі наче стало інакше.