Микола

Коли на екрані з’явилось повідомлення від керівника, я ще кілька секунд дивився на нього, не відкриваючи. Так, ніби від того, прочитаю я чи ні, залежить реальність.

«Завдання провалене»

Це формулювання я бачив десятки разів. У звітах. У довідках. У сухих рядках, за якими завжди стояли живі люди. Але цього разу за ними стояв Артур.

«Група не виходить на зв’язок».

Я перечитав це кілька разів. Не тому, що не зрозумів, а тому, що мозок відмовлявся приймати знайомі слова в новому контексті. Зв’язок… Для мене, це завжди було поняттям технічним.
Сигнал. Канал. Частота. Час відповіді. А тепер «немає зв’язку» означало: я не знаю де він, я не знаю чи він живий, я не знаю чи я ще колись почую його голос.

Я відкрив деталі завдання. Схеми, координати, часові відрізки. Усе виглядало правильно, занадто правильно для того, щоб закінчитись тишею.

«Ти ж завжди казав: якщо тиша довша, ніж треба — значить, щось пішло не так»

Я дивився на рядки і відчував, як у мене стискається грудна клітка, не від страху, а  від безсилля. Бо я не міг бігти, не міг шукати, не міг нічого зробити крім як, чекати на оновлення статусу.

Я відкинувся на спинку крісла і заплющив очі.

«Ти ж мав повернутися!- подумав я. Ти завжди повертався, навіть тоді, коли не мав»

Я провів рукою по обличчю:

«Як я тепер подивлюся в очі Соні? Як скажу їй, що людина, яка стала для неї точкою опори, тепер лише статус у системі?»

 Я ненавидів свою роботу за те, що вона вчить бачити людей як дані. А зараз ці дані боліли сильніше за будь-який крик. В нас з нею і так остання зустріч не вдалась, а тут я ще й принесу їй таку звістку.

«Господи…як? Як мені це зробити?»

Я ще довго сидів перед монітором, не торкаючись ні миші, ні клавіатури. На холодне світло екрану, на сухі рядки. Система працювала, дані оновлювались, хтось поруч говорив по телефону, хтось жартував. Я вперше за довгий час хотів не інформації, не підтвердження, не звіту. Світ не зупинився, зупинився лише я. Я хотів одного рядка :

«Вийшов на зв’язок»

Хоч одного…

«Ти тепер не можеш бути аналітиком!,- Миколо. Ти тепер той, хто скаже правду жінці, яка не мала готуватися до втрати»

Я закрив програму, не тому, що вона більше не була мені потрібна, а тому, що я не міг дивитися на сухі рядки, за якими стояла людина, що вміла мовчати сильніше, ніж інші говорять. Я зібрав себе в руки, узяв куртку, взяв лише телефон, ключі від машини та гаманець. Руки діяли автоматично, ніби я збирався на звичайну зустріч, але тіло знало, що це не зустріч, а межа.

У машині я сидів кілька хвилин, не заводячи двигун. Дивився на кермо, як на щось занадто реальне.

«Ти ж не можеш врятувати її від болю! - вів я сам із собою діалог. Ти можеш бути тільки поруч, коли біль прийде»

Я завів машину, і рушив до неї…

Дорога була тихою, зимовою, світло ліхтарів лягало рівними смугами на мокрий розтанутий асфальт. Місто дихало звичайним життям. Я знав адресу, знав куди їду, і з кожним кілометром усвідомлення ставало гострішим:

«Після цієї розмови для неї почнеться інше життя. І я був тим, хто відкриє ці двері…»

Я був повністю в своїх думках, і навіть не збагнув, як перед моїми очима були двері її квартири. Трохи затримуючи подих, та тремтячою рукою я нарешті натиснув на цей клятий дзвінок. Мені не хватило хоробрості та сил, натиснути на нього декілька разів, і до поки я чекав, молився лише, щоб мені ніхто не відчинив. Нехай краще вона не буде вдома. Нехай не почує дзвінок. Авжеж…тут хоч до всіх янголів звертатись, мене все одно не почують.

Двері відчинились….

Я встиг побачити тільки її очі, все інше перестало мати значення. Не коридор, не світло за її спиною, ні звук дверей. Тільки погляд. Не здивований, не наляканий, не насторожений. Він був спокійний, і від цього в мене всередині щось обірвалось. Бо люди так дивляться не тоді, коли чекають гостя, а тоді, коли вже готові почути щось важке.

«Чорт…вона ніби все знає! – подумав я»

Мені прийшлось максимально стриматись, щоб не почати все вивалювати їй прямо на порозі.

Я стояв і відчував, як слова, які я привіз із собою, тиснуть на груди сильніше, ніж холод на вулиці. Вони були мені, як камінь. Великий та непідйомний.

«Зберися, Миколо! Ти не маєш право зараз бути слабким. Вона не для того відкрила двері, щоб бачити твою паніку! - командував сам собі»

Вона мовчала, і одразу не запрошувала, просто дивилась. В її мовчанні не було питання, було очікування.

«Вона дозволяє тобі сказати!- пролізли думки мені в голову»

 Її обличчя було спокійне, але не порожнє. У ньому не було життя «До», тільки тиша, в якій ще не сталося «Після». Так дивляться перед вироком, не на суддю, на власну долю. Я відкрив рот, але не зміг одразу заговорити.