Соня

Ранок починався однаково. Без поспіху, без різких рухів. Наче життя саме навчилось ходити тихо, непомітно, як навшпиньки, щоб не турбувати те, що в мені давно осіло. Кава закипала поступово, тихо, майже не чутно. Я стояла біля вікна на кухні і дивилась, як сніг лежить рівними смугами на підвіконнях зі сторони вулиці, на дахах машин, на гілках голих дерев. Зима була не надто холодною, стабільною по температурі, передбачуваною. Вона не вимагала нічого, крім присутності та спокою.

Донька ще спала, я чула її рівне дихання крізь напіввідчинені двері її кімнати, проходячи повз неї, і ловила себе на тому, що це єдиний звук у домі, який справді заспокоює. Вона виросла непомітно. Просто одного разу я зрозуміла, що в її погляді з’явилась самостійність, і разом із нею – дистанція. Не холодна, не відштовхуюча, а правильна. Така , яка дозволяє не тримати, а довіряти.

Я поставила чашку на стіл, сіла навпроти вікна і на мить заплющила очі. Дні були схожі один на одного, не нудні, не порожні, просто рівні. Робота забирала більшу частину мого часу. Вона давала відчуття потрібності, стабільності, контролю. У документах, цифрах, розмовах. Усе було чітко : причина – наслідок, питання – відповідь. Там не було місця для тиші, яка тисне на мене. Там не було місця для відчуттів, які не мають логіки. Я йшла на роботу, як на опору. Там я знала, хто я, що від мене чекають, що я можу дати. Дім став місцем, де не треба було нічого доводити, просто бути. І це «Просто» іноді було важчим за будь-які складні задачі. Я звикла до самотності так, як звикають до погоди. Вона не була трагедією, вона була фоном. Десь там, на задньому плані. Іноді мені здавалось, що моє життя схоже на рівну лінію, без поворотів, різких обривів, без різких підйомів, без падінь, без хаосу, до якого колись я дуже звикла. І я не могла зрозуміти – це спокій чи втрата глибини.

Я почала хотіти дрібниці, ловити себе на тому , що хочу змінити парфуми, що хочу інший светр, що хочу іноді не одразу повертатись з роботи до дому, так як, зазвичай це роблю, стрімголов,  застрибаючи в машину, та лечу на всіх парах. Просто зайти в кав’ярню, просто посидіти серед людей.

Це були не бажання… це були сигнали, тихі але вперті. Інколи дивлячись в дзеркало, я не шукала знайомих рис, я шукала відповідь : Хто я тепер? Не ким була, а ким стаю?

Особисте життя починало обережно проступати, як контури крізь туман. Без гучних обіцянок, без драматичних знайомств, без ілюзій. Я не чекала кохання, я чекала дозволу собі жити не тільки для обов’язків. І в цей момент, коли здавалось, що все вирівнялось, коли зима зробила моє життя спокійним і передбачуваним, у двері моєї квартири подзвонили. Не різко, не настирливо, просто один короткий дзвінок. Я не здригнулась, не насторожилась, а просто затамувала подих, від неочікуваності бо я нікого не чекала, та пішла відкривати двері. Я ще не знала, що за цими дверима стоїть не людина, а межа між «після» і «назавжди».

Я відчинила. На порозі стояв Микола… Він стояв так, ніби не знав, куди подіти руки. Ніби двері, які я щойно відчинила, були не просто входом у квартиру, а межею, через яку йому було важко переступити. На ньому була куртка, припорошена снігом, волосся трохи вологе, погляд втомлений і надто серйозний.

- Привіт ! – сказав він тихо.

Я кивнула, відступила в бік, впускаючи його в середину. Чесно кажучи вигляд у нього був, наче він неділю був на похміллі. Він зайшов, зупинився посеред коридору, озирнувся. Цей простір для нього був чужим. Він ніколи не був в моєму домі. Але мене навіть не здивувало, що він знає мою адресу.

- Каву будеш? – спитала тихо його, щоб не збурити його стан. Я зрозуміла, що в нього щось сталось, але я не розуміла що саме, і чому він прийшов до мене.

Він похитав головою….

- Соню… я не на довго! Хоча …. – він замовк, провів рукою по обличчю, - Не знаю, як це взагалі сказати швидко!

Господи… та що відбувається? У грудях, щось помітно напружилось, але я не відчувала страху.

- Та проходь вже нарешті! - сказала я, - Сідай!

Ми зайшли на кухню. Він сів не одразу, спершу повісив куртку на спинку стільця, повільно наче хотів відтягнути момент. Я наливала воду  в чайник, слухала як вона дзюрчить, і ловила себе на дивному спокої. Наче тіло вже знало те, що розум ще не хотів слухати.

- Як ти? – спитав Микола в мене…

- Нормально! – відповіла я. – Як завжди!

Він гірко усміхнувся…

- Так… я так і подумав! - тиша між нами стала густою,  обережною, ніби кожне слово мало вагу.

- Соню! – він нарешті підняв на мене очі, - Ти маєш сісти! – тихим та не впевненим тоном радив він мені. Я сіла навпроти, руки автоматично лягли на край столу…

- Артур… - він зробив невелику паузу, вдихнув глибше, - Артур не повернувся з завдання!