Коли приходить зима, здається, що світ зупиняється, але це - не правда

Зима прийшла тихо, без попереджень, і різких змін. Не бурею і не завірюхою, а тишею та білим настилом снігу.  Сніг ліг рівно, обережно, наче хтось обережно накрив місто ковдрою, або чистим аркушем, аби приховати всі сліди осені. Повітря стало прозорішим, різкішим, наче світ раптом навчився дихати повільніше. Дерева стояли оголені, чесні у своїй простоті, без листя, тільки з холодом на гілках. Усе навколо виглядало стримано й зібрано. Ніби природа перестала щось доводити і просто стала собою. Кроки по снігу звучали глухо, приглушено. Звуки ніби боялися порушити цю рівновагу і баланс. Навіть вітер рухався обережніше, торкаючись шкіри не силою, а холодним нагадуванням, що час іде.

Я дивилась на це з вікна свого робочого кабінету, і ловила себе на думці, що саме час накрив мої спогади. Не стер… Просто зробив їх холоднішими.

Коли приходить зима, здається, що світ зупиняється, але це - не правда. Зупиняється тільки те, що я боялася відпустити, а все інше, це навчання жити без відповіді. У неї не має поспіху. Вона не квапить. Вона вчить чекати, мовчати, приймати. Вона приходить так, ніби нічого не сталося. Наче світ не знає, що хтось зник. Наче серце не зупинялося на кілька секунд, коли тиша стала занадто гучною. Холод не здається ворожим. Він рівний, стабільний, як стан, у якому можна зупинитись і подивитись в середину себе. Вона не питає, готова я чи ні. Вона просто прийшла і зробила мій світ простішим: без зайвих кольорів, без шуму, без ілюзій.

***

Робота йшла за звичним графіком. Документи, дзвінки, зустрічі, наради. Ті самі обличчя, ті самі фрази, ті самі маршрути.

Дім зустрічав тишею, в якій уже не було самотності, а радше звичка. Донька за цей не довгий час, наче зовсім подорослішала, між нами з’явилась інша дистанція - не холодна, а спокійна. Вона вже не потребувала моєї присутності, тільки впевненості, що я поруч, коли треба.

Дні почали зливатися в одне ціле. Наче я проживала один і той самий момент знову і знову, знову і знову, змінюючи лише деталі. Робота - дім – тиша – сон. Іноді здавалось, що це і є стабільність, а іноді, що це просто дуже акуратно складене « Дежавю ».

Я навчилась жити без різких емоцій, без очікувань, без внутрішніх вибухів. Мій світ став наче рівнішим, передбачуваним, безпечнішим. У ньому не було хаосу, але й не було справжнього тепла.

Я перестала чути і відчувати, на тому рівні щоб воно мене збивало, заважало. Наче все перетворилось в тишу. Я перестала чути ті голоси, які намагалась перекрити музикою в навушниках. Я перестала бачити видіння. Наче світ зупинився. В мені зупинився. Я наче десь втратила частину себе, і в водночас стала іншою.

Щось почалось змінюватись. Не помітно. Не як спалах, а як повільний рух повітря, який відчуваєш тільки тоді, коли зупиняєшся.

Я почала ловити себе на тому, що інколи хочу гарно вдягнутись, не для роботи. Хочу затриматись біля дзеркала трохи довше, наче дивлюсь не на себе минулу, а на себе майбутню, бо я сьогоднішня, це моє перетворення - моя трансформація.

Хочу відчути , що я не тільки мама і не тільки функція в чужих графіках.

Моє особисте життя поступово почало налагоджуватись. Я вирішила відкритись цьому світові, і дати собі змогу бути щасливою. Ніхто не каже, що це повинно стати тут і зараз, але я поступово намагаюсь до цього йти.

Мені не треба гучні обіцянки. Ілюзії. Просто думка:

« Можливо, я ще можу комусь бути цікавою, і можливо сама собі теж»

Це дивне відчуття. Ні радість. Ні страх. А скоріше тихе погодження з тим, що життя не закінчилось.

Воно просто стало іншим.