Поліна
Я обожнюю їздити на мотоциклі! Це просто моя любов і віддушина. Коли перед тобою лише дорога вперед. Коли вітер у волоссі, і час, що ніби тече повільніше. Коли я за кермом - здається що весь світ, з його проблемами, роботою й важкими темами, десь там. А тут лише я. Кермо в руках. Гаркітливий звук мотора між ногами й пейзажі що пролітають повз мене..
Коли я їду, то відчуваю міць металу в руках, слухаю власне, сповільнення дихання і навіть думки в голові стають повільніші, зрозуміліші. Навіть думати, розв'язувати якесь питання для мене легше, саме коли я їду за кермом своєї крихітки.
Це був останній подарунок мами й вітчима на мої сімнадцять. А за три дні, вони попали в аварію. Мартін загинув на місці, а мама обійшлася лише кількома синцями й двома зламаними ребрами, але саме страшне виявилось не це, а те що після діагностики в мами виявили рак. Ми витратили на лікування усе що мали на ліки та хіміотерапію. Нам допомагали усі знайомі, та потрібна була дуже дорога операція з видалення ракової пухлини, грошей на яку не було, і я зробила єдине що могла - подзвонила до діда. Батька мого загиблого тата, який навіть не підозрював про моє існування. Не уявляла до кінця, як буду доводити що я таки його внучка, і як проситиму його про допомогу для моєї мами, яку він навіть на похорон до мого батька не пустив - та відкидати єдине можливе рішення я не могла. Тому подзвонила. Відкинула сором'язливість на яку ніколи особливо не страждала, і прямо заявила діду, що його покійний син - мій батько, і якщо він бажає мене знати, то мені потрібна його допомога.
Дід здивував тим, що не тільки скинув гроші за операцію, а й сам приїхав вже наступного дня, й лише поглянувши на мене, вимовив - моя порода! Ніби я скакова кобила й вдалась на славу, зберігши породисті ознаки.
Маму врятувати не вдалось, в неї просто не витримало серце, й вона залишила мене так само як і вітчим. Щоправда, тепер я мала діда, який захотів, щоб я була поруч з ним. А я, втративши найрідніших, найдорожчих серцю людей, щоб не тривожити душу, погодилась повернутись жити на батьківщину своїх батьків. Додому. В Україну.
Дід організував все. Переїзд. Моє переведення в новий університет. Навіть транспортування, розмитнення і переоформлення мого мотоцикла на українські номери - бо я відмовилась їхати без своєї крихітки. Це пам'ятка про маму. Її з Мартіном подарунок, єдине що в мене залишилось від нього. Саме вітчим навчав мене їздити на мотоциклі. Слухати мотор і ловити вітер.
Тож коли дід зажадав мого приїзду саме сьогодні, скрипнувши зубами, я таки поїхала додому, до своєї квартири, яку мені також подарував дід. Автомобіль його охорони вже чекав на мене, тож запаркувавши свою крихітку, підхопила рюкзак, й пересіла в автомобіль.
За пів години мене вже як дорогоцінний, таємний вантаж доставили до задніх дверей особняка Овруча. Ага, такий собі міні замок. Ціла резиденція Овручів - як гордо називав її дід, коли я вперше сюди потрапила.
- Моя красуня онучка! - дід зустрічав мене просто у дверях, й схвально окинувши оком, посміхнувся, й жестом запросив заходити.
Я в цьому будинку була лише шість разів, і щоразу відчуття наче в музей який прийшла. Висока стеля, ліпнина, дорогі картини в масивних золотих рамах. Дубовий паркет. Графітові стіни, мармурові колони - все дорого-багато, проте ні краплі домашнього затишку..
Як завше, дід повів мене до свого величезного кабінету, й прочинивши двері, впустив мене в середину, вказавши на широкий, темно коричневих шкіряний диван, й сам сів навпроти, з дивною посмішкою дивлячись на мене, від чого я запитально підійняла брову.
- Поліно, я вже старий.. - якось дивно почав дід, від чого я нахмурилась й фиркнула
- Ну не настільки старий як давній, але до чого ти це зараз?
Дід лише по доброму посміхнувся
- Так, виглядаю я нічого, проте я вмираю. Мене вже кілька років точить рак шлунка, проте навіть мої статки не можуть купити мені життя. - дід на кілька секунд замовкає, а я.. я не знаю що відчуваю.
Так мені його чисто по людські шкода, але щось більше.. Не знаю... Єдине що, він мій останній живий родич. Не стане його, і я залишусь абсолютно одна..
- Я вже давно знав що мені не довго залишилось, і єдине про що шкодував - дід обвів поглядом свій кабінет - Що не буде кому все це залишити. Що все те що я будував сорок років, і до мене майже стільки само будував мій батько - отримають собі чужі люди. Лише зрозумівши що помираю, до мене дійшло що я ж справді не зможу забрати все це з собою - воно просто пропаде. Піде з молотка. А тоді, до мене подзвонила ти.
Дід перевів погляд на мене, й підсунувшись ближче, взяв мої руки у свої.
- Тепер це все для тебе Полю. І все це скоро буде твоїм. Ось, читай.
Дід дотягнувся до столу, й взяв звідти кілька листів синього кольору, скріплених й прошитих між собою, й простягнув мені. Машинально взявши їх в руки, я прочитала перше слово заголовку: Заповіт
От реально, прочитала, а всередині все похололо. Я ще не читала що там далі, але чомусь впевнена, що те що я зараз там прочитаю - мені точно не сподобається!
- Діду, а це обов'язково? Я ж не..
- Обов'язково, Полю. - обриває він мене - Я не знаю скільки ще проживу. Можливо рік чи два, а можливо я завтра вже не прокинусь, проте тепер я буду спокійний, що ти отримаєш все це і будеш в безпеці. І про тебе буде кому подбати!
- Хто про мене має дбати?
Я незрозуміло вирячилась на діда, а він знову посміхнувшись, вказав мені головою на свій заповіт.
- Читай. Там все написано. Я про все подбав.
Дід підвівся зі свого місця й сів за масивний стіл, втикаючи в екран комп'ютера, а я перевела погляд на заповіт, й чесно, захотілось його просто відкинути від себе наче щось отруйне, що просто зараз мене вкусить, проте я стримала себе і взялась читати.
Але що більше я читала, то більше в мене очі лізли на лоба.. і ні, не від того скільки всього мав, і чим володів мій дід, а тим, які умови він мені виставив! Мало того що я не можу відмовитись від спадку, бо все одразу після смерті діда переоформлюється на мене, так я маю або очолити його бізнес-імперію, або знайти людину яка буде цим всім управляти й вийти за неї заміж! Мало того, тут ще й список вимог до кандидата на мою руку!
#42 в Жіночий роман
#112 в Любовні романи
#51 в Сучасний любовний роман
кохання і породьба та протистояння, вперті сміливі герої, гумор пригоди і пристрасть
Відредаговано: 17.11.2026