2 розділ

М'юні йшла довгим коридором. Єдиний звук, що дзвінким ехом розносився кімнатою, — це цокання її підборів. Та вона його не чула. Вона не чула нічого. Лише кілька хвилин тому М'юні вийшла із того пекельного кабінету, та слова в голові лунали так, ніби хтось досі нав'язливо шепотів їй їх на вухо.
«Твоє завдання — знайти носія потрібної нам інформації та дізнатися місцезнаходження екзопланети».
Навіть зараз, прокручуючи в думках це речення, вона ніяк не могла назвати його реалістичним. Тоді, почувши це уперше, М'юні відчувала те саме.
Та скроні пульсували зовсім не від цього безглуздого завдання, і зовсім не ці слова так глибоко врізалися в пам'ять.
«А що далі? — дівчина зацікавлено й водночас дуже обережно запитала у вченого.
Він насупився.

— Вбий носія».

До горла підкотився клубок.

«Вбити. Вбити. Вбити. Вбити».

М'юні не розуміла, чому відчуває такий страх, повторюючи це слово у власних думках. Вона промайнула коридором і вийшла до величезних вхідних дверей. Якийсь чоловік із зеленою шкірою відчинив їх для неї, та дівчина навіть не подякувала. М'юні ніколи не була такою спустошеною.
Та все ж десь далеко, у закутках своєї свідомості, вона чітко знала, що не зможе прожити звичайне життя.
М'юні промайнула вуличкою із кількома вишуканими будівлями. Її каштанове волосся, до цього заплетене в акуратну косу, тепер безладно розсипалося на плечі.
Всередині вирувала ціла гама почуттів, які важко було описати. Кортіло зламати ці безглузді підбори, подаровані їй задля «пристойного вигляду» перед вищим суспільством.
Коли М'юні сьогодні зранку потрапила до цієї місцини, одразу ж подумала про те, наскільки тут гарно. Та зараз обриси цієї розкішної вулиці, що вела до сходів нижніх рівнів, викликали лише відчуття відрази.
Із самісінького дитинства вона знала про свою особливість, яку її мати назвала даром богів.
Ще, певно, тоді малесенька М'юні відчула в її словах певну спробу самопереконання.
Обриси величних сходів наближалися, і дівчина зціпила зуби. Вона б воліла віддати все, аби бути звичайною, абсолютно типовою аларійкою. Та чомусь такої милості не отримала. І от тепер М'юні має вбити людину. Вбити.
Від самої суті цього слова по всьому тілу дівчини пробігли сироти.
Шлях до обсерваторії вона подолала швидко. Можливо, її кроки стали швидшими завдяки підвищенню адреналіну, а може, від відчуття чиєїсь присутності.

«І ще дещо, — вчений байдуже відказав, ніби ці слова були зовсім незначні, — інформація не покине стіни цього кабінету, за Вами будуть слідкувати».

Виродок. Тоді М'юні подумала, що цей огидний тип глузує, та, схоже, він зовсім не жартував. Вона розуміла, що не можна в усьому винити лиш пішака системи, звичайного ученого з егоцентричним характером, на його місці міг опинитися будь-хто, та їй було все одно — всередині кипів гнів.
На момент, коли М'юні опинилася біля входу до головної зали обсерваторії, будь-який натяк на страх, який вона відчувала до цього, повністю зник.
Та перш ніж її рука встигла дістатися до дверної ручки, хтось різко відчинив двері. Очі дівчини зустрілися із до жаху схожими на її власні ніжно-рожевими очима.

— Розповідай.

Владний тон пронизав гнітючу тишу.
На мить М'юні завагалася. Бабуся була жінкою із жорстоким характером, але напрочуд справедливими нахилами.

— Вони... — слова застрягли в горлі. Дівчина згадала слова вченого: «Інформація не покине стіни цього кабінету».

— Та нічого особливого.

На обличчі бабусі промайнула підозра.

— Якщо щось скоїла, так і скажи, — кожне слово було наголошено, спеціально аби М'юні зрозуміла серйозність ситуації. — Коли ти востаннє бачила, аби хтось із вершків суспільства просто так забирав із вулиці дівчину?

Вона мовчала. Бабуся була дуже розумною та гострою на язик. Та як би М'юні не хотіла все заперечити, вона не могла не визнати її правоти. Тому лиш винувато опустила погляд на підлогу.

— У твої вигадки на кшталт «Та нічого я не зробила» я не повірю, і не мрій.

Бабуся підійшла ще ближче.

— Я... я... я зробила дещо жахливе.

У паніці підбираючи слова, М'юні змогла видушити із себе лиш цю жалюгідну фразу, яка частково таки була правдою.

— Селестіє!

Бабуся озирнулася. Один із астрономів на ім'я Айзек ніяк не міг правильно поставити лінзу до телескопа.
М'юні трішки розслабилася. Певно, її таки врятовано. Хай і ненадовго.
Бабуся зітхнула та обернулася назад до головної зали.

— Потім усе поясниш, — прошепотіла вона та зачинила двері.

---

Весь інший день М'юні провела у своїй кімнаті. Від думок боліла голова, а хвилювання не давало навіть заснути.

«І як усе так сталося?»

Дівчина згадувала, як одного разу в академії вона дуже посварилася із хлопцем, який не хотів віддавати журнал. Того дня до кабінету директора прийшла її бабуся. Та дівчина  чітко пам'ятала той зловісний погляд Селестії.
Відтоді вона більше не бачила, як очі бабусі зловісно палають люттю, адже пообіцяла, увійшовши до обсерваторії, не створювати жодних проблем.
Та яким же чином тепер М'юні вляпалася по вуха? Дівчина прикрила обличчя руками. Той погляд бабусі, який вона побачила сьогодні, був не просто зловісним, а радше спантеличеним, що лякало ще більше.
Та чомусь М'юні аж ніяк не хотілося думати ні про науковців, ні про вбивства, ні про бабусю. Вона була до жаху виснажена і таки полинула у сон.
---

— Доброго дня.

Лагідний голос чоловіка з помаранчевими очима вивів її із трансу.
М'юні стояла посеред вулиці, у руках був папір для креслення, який бабуся попросила у неї купити.

— Доброго дня.

Дивно, адже вона ніколи раніше не бачила цього чоловіка. Чого ж він здавався таким знайомим?

— Вас дуже хочуть побачити у Садибі Науки.

М'юні здригнулася. Садиба Науки — це одна із головних будівель, у якій вирішувалися абсолютно всі питання стосовно відкриттів і способів розв'язання різних проблем. Хто б міг її чекати там?