Глава 7. Назад у дитинство

Емілія Власова

Який дідько смикнув мене покликати Макса з собою? Уявлення не маю! На це питання відповідь була за межами мого розуміння.

З іншої сторони чому б ні? Врешті моєю місією завжди було саме привернення уваги громадськості до проблем сирітських притулків. Навіть не знаю, чому мене так бентежить і тривожить саме тема знедолених дітей... Може тому, що мені хочеться дати їм крихти того, чого в моєму житті так багато — батьківської любові? Може річ у моїй мамі, яка, рано втративши своїх батьків, взяла під опіку один з таких центрів допомоги. Тепер же я продовжувала її справу, але йшла своїм шляхом — замість тихої благодійності, намагалася говорити так, аби бути почутою. Неможливо допомогти всім, але якщо цим займатимуться ще хоч трохи людей, користі буде більше! А Ларов — точно не бідняк, так що нехай зробить щось для когось, крім себе, нарешті!

З полону думок мене вирвав телефонний дзвінок. Побачивши ім'я Марини на екрані, спішно прийняла виклик і приготувалася слухати якісь новини. Просто так вона не могла мене потурбувати, знаючи, що я маю справи.

— Міло Всеволодівно, пробачте заради всього святого, але вам терміново потрібно підписати декілька документів. Ви не зможете під'їхати в офіс? — тоненьким голосочком благала вона. Я закотила очі й важко зітхнула. Так і знала!

— Від кого документи?

— З фінансового відділу здебільшого, — почулася відповідь. Авжеж! Хто, як не Андрій? Лише він вміє псувати мені всі плани.

— Добре, я приїду зараз в офіс. Поклади все на мій стіл... — зітхнувши ще раз, я вимкнула з'єднання з секретаркою, аби зателефонувати Ларову. Слід же його попередити, щоб не поспішав. Проте коли він взяв слухавку, я не встигла мовити й слова.

— Привіт, Міло! Я вже доїжджаю... Ти на місці? Зачекай на мене кілька хвилин, будь ласка... — протараторив у телефон він.

— Боюся, чекати доведеться тобі... — зітхнула в слухавку. — Мушу негайно заїхати в офіс. Тому й телефоную, щоб ти не поспішав, бо я затримаюся.

— Он як? — почувся здивований голос. — То може я теж під'їду до офісу й зачекаю на тебе в приймальні? Я саме неподалік зараз проїжджатиму.

— Добре, тоді до зустрічі, — всміхнулася, чомусь зрадівши, що він вирішив так. Не люблю, коли я запрошую кудись людей, а вони там починають без мене. Певно, саме в цьому вся річ, а не тому, що я рада його побачити швидше.

Схопивши сумочку, не забула глянути в дзеркало, аби побачити в ньому повну енергії й сил молоду красуню, одягнену в рожевий костюм з майки на бретельках та штанів довжини міді, а потім, підморгнувши сама собі, вибігла з квартири. Попри те, що мої плани вкотре руйнували, настрій помітно покращувався.

Сівши в водійське крісло своєї «ластівки», як я лагідно називала білосніжне «Феррарі», ніжно погладила кермо, прощебетавши привітання, і повернула ключ у замку запалювання, вириваючи своє авто зі стоянки на автомагістраль. Я була гарним водієм і вміла добре їздити столичними дорогами, однак рідко користувалася такою можливістю. Здебільшого громадський транспорт був моїм способом пошуку нових зображень, тому я надавала перевагу саме йому або ж татовому водієві. Коли Сергій за кермом, я можу розглядатися навколо і шукати гарні кадри. Однак, коли кермую я, вся моя увага зосереджена лише на дорозі. Та все ж, попри те, що мій спосіб життя був для мене шалено зручним, за своєю прекрасною машинкою я сумувала. Вона була для мене справжнім конем, зливаючись з яким на шаленій швидкості, я відчувала справжній азарт і душевний підйом.

— Міло Всеволодівно, доброго ранку, — привітався зі мною охоронець на вході в офіс, пропускаючи всередину. Згадалося, як колись мене затримали, не впізнавши в незнайомій панянці доньку власника. Я тоді вчилася, подорожувала. Одним словом, місяцями не з'являлася в компанії. Курйозна була ситуація.

— Доброго, — кивнула я, гордо направляючись до сходів. Не люблю ліфти з дитинства.

В приймальні на мене вже чекали.

Макс сидів на дивані, закинувши ногу на ногу, й пив каву, весело про щось спілкуючись з Мариною.

— Доброго ранку, — привіталася з ними, мило всміхнувшись. Юнак одразу встав на ноги, зробивши кілька кроків до мене.

— Привіт. Запізнюєтеся, пані керівник? — жартома помахавши перед моїм носом пальцем, мовив він.

— Керівник запізнитися не може. Це всі інші прийшли раніше, — перефразувала репліку королеви Кларисси з фільму «Щоденник принцеси». — Заходь у кабінет, а то відволікаєш мій персонал від виконання їх посадових обов'язків.

— Все готово, Міло Всеволодівно, — спохопилася секретарка, відкриваючи переді мною двері. Я всміхнулася і гордо пройшла всередину, проте гарний настрій зник тієї ж миті, коли погляд зачепився за гору паперів на моєму столі.

— Він знущається? — спалахнула я, буквально впавши на своє крісло. Макс пройшов вслід за мною і, присвиснувши, впевнено сів на диван.

— Бачу, в мене є повно часу, щоб почитати новини, — прокоментував він. — Хочеш, я тобі повідомлятиму цікаве?

— Та ну тебе, — відмахнулася я на це відверте знущання. Можна подумати, мені є коли щось там слухати!

— Шкода, що не можна поставити підписи, не читаючи, — зітхнула я, чимось розсмішивши свого партнера. — Що? Чого смієшся?

— Просто згадалося, що після нашої першої зустрічі я чекав би від тебе саме цього, — повідомив цей жартівник.

Зітхнула, беручись до справ. Андрій, звісно, дуже хороший фінансист і батько ним задоволений, але я не маю схильності довіряти комусь, окрім себе, тож довелося умикати подвійну уважність.

Після години натхненного перечитування документів, в очах у мене мерехтіло, а в голові — гуло. Врешті я зовсім не звикла до офісної роботи і все ще відчувала значний дискомфорт. Та коли в руки потрапив наступний документ, всі симптоми, мов рукою зняло. Мене наче вдарило струмом, неймовірний прилив гніву став рушійною силою для бадьорості.