Мирослава

Мирослава якраз завершувала перевірку контрольних робіт 8 класу, коли телефон сповістив, що їй надійшло повідомлення. Коли на екрані вона побачила, що воно від Олександра, серце забилося швидше, а щоки вмить спалахнули рум’янцем, бо в голові одразу виникли спогади про пристрасний сон з його участю. Але чоловік тільки попросив вийти, щоб передати телефон Арсену.

Мирослава миттю опинилася біля великого дзеркала, підвела помадою губи, поправила зачіску і усміхнулася задоволена своєму відображенню. З неймовірним трепетом вибігла на вулицю, сама розуміла, що чогось надзвичайного чекати не варто, але серце жило своїм життям, а в голові виникали думки, що їй дуже подобається цей чоловік.

Олександр вразив Мирославу своїм запрошенням на каву. Тільки Мирослава відкрила рота, щоб запитати чи він запрошує її на побачення, як з його автомобіля вийшла ефектна брюнетка і окликнувши його, сказала, що поспішає. Одразу в голові утворився мурашник - думки сновигали одна за одною: “Дуже хочу піти і відчути себе бажаною жінкою!”, “Це зовсім неправильно, він батько мого учня”, “Якщо нас хтось побачить”, проте червоною лінією, що закреслювала інші сновигала одна - “Хто ця жінка? Що вона робить у його автомобілі? Як він посмів запрошувати кудись мене, якщо в нього є стосунки?” Саме вона змусила Мирославу кинути швидке: 

• Вибачте, мені вже час. - дівчина кинулася до дверей, залишивши спантеличеного Олександра стояти на місці.

До школи Мирослава бігла з такою швидкістю, що їй здалося ніби за нею женуться скажені собаки. Ледве не збила з ніг охоронця, що якраз ніс до себе чай з їдальні, вчителька забігла у підсобку свого кабінету. Там змогла перевести дихання, зробила ковток води і одягнувши маску незворушності зайшла до кабінету:

-Добрий день! - привітно усміхнулася, хоча на душі вирував ураган емоцій, які було дуже важко втихомирити…