Мирослава

Навчи мене кохати

Мирослава

-Мирославо Петрівно, зайдіть до мене! – суворий голос директора ліцею не віщував нічого хорошого. Я здригнулася, але робити нічого, тому що мій план насолодитися запашною кавою у своєму кабінеті до приходу учнів зазнав фіаско.

- Доброго ранку, Валентине Дмитровичу! – натягую максимально привітну усмішку.

- Присядьте, у  нас буде довга розмова – на цих словах я вмить натягнулася як стріла, що от-от вистрелить з лука.

- Я не справляюся зі своїми обов’язками? Жаліються батьки? – я намагалася хаотично вгадати причину аудієнції з директором.

- Ні, все добре, вашою роботою я цілком задоволений, учні теж схвально про вас відгукуються.

Ці слова директора посіяли у моїй голові ще більше сумнівів, чому ж він викликав до себе. Може хтось з «шановних колег» приготував якусь каверзу.

• У ваш 9 – Б переводиться новий учень, прошу звернути увагу. Його батько спонсор нашого ліцею, хлопчик не простий, але я впевнений, що ви знайдете до нього підхід.
• Я спробую – ледве змогла вичавити з себе. В думках вирував буревій, як же Мірі не хотілося нічого шукати, вона прекрасно розуміла, що потрапила у пастку, бо напевно підліток ще та «ходяча проблема», але підтримки з боку адміністрації не чекати, бо ж у хлопця «щедрий татко», який відкупився від проблем своїми грошима.
• От і добре – відповів Валентин Дмитрович. – Я покличу вас, коли вони приїдуть. Можете йти працювати, через 5 хвилин буде дзвінок на урок, глянувши на годинник промовив директор.

Мирослава вибігла з кабінету директора і поспішила в підсобку за картою, бо пояснювати десятому класу без неї немає сенсу. Швидко забігла, вхопила карту, подумки похвалила себе, що у підсобці у неї все у порядку і коли виходила з кабінету нога ледь ковзнула на слизькій підлозі і Мирослава вже подумки підготувалася до неприємного польоту, але на диво не впала, бо коли розплющила очі побачила сильні чоловічі руки, що міцно обіймали її за талію і не давали впасти. Мирослава знову поставила собі плюсик до карми, що сьогодні замість спідниці обрала брючний костюм. Ще раз заплющила очі і коли відкрила повіки зрозуміла, що це не сон.

Гучний звук шкільного дзвінка остаточно розвіяв сумніви про сон.

• Вибачте, дякую, що не дали впасти. Тепер можете мене відпустити.
• Так, звісно – голос незнайомця пронизував нотками мужності і спокою. А його запах зводив з розуму. Дівчина розуміла, що не хотіла б покидати обійми цього чоловіка, але просити його обіймати її було якось не правильно.

Вони розминулися і кожен попрямував у своєму напрямку, але коли Мирослава увійшла до кабінету, за нею швидко забігла секретарка і передала, що директор чекає на неї у своєму кабінеті. У вчительки не було вибору, десятий клас отримав завдання на самостійну роботу, вона поспішила в кабінет Валентина Петровича.

Вже будучи за крок від дверей Мирослава вловила знайомий аромат і приємний чоловічий голос……

Далі буде