Навчи мене кохати
Мирослава
-Мирославо Петрівно, зайдіть до мене! – суворий голос директора ліцею не віщував нічого хорошого. Я здригнулася, але робити нічого, тому що мій план насолодитися запашною кавою у своєму кабінеті до приходу учнів зазнав фіаско.
- Доброго ранку, Валентине Дмитровичу! – натягую максимально привітну усмішку.
- Присядьте, у нас буде довга розмова – на цих словах я вмить натягнулася як стріла, що от-от вистрелить з лука.
- Я не справляюся зі своїми обов’язками? Жаліються батьки? – я намагалася хаотично вгадати причину аудієнції з директором.
- Ні, все добре, вашою роботою я цілком задоволений, учні теж схвально про вас відгукуються.
Ці слова директора посіяли у моїй голові ще більше сумнівів, чому ж він викликав до себе. Може хтось з «шановних колег» приготував якусь каверзу.
Мирослава вибігла з кабінету директора і поспішила в підсобку за картою, бо пояснювати десятому класу без неї немає сенсу. Швидко забігла, вхопила карту, подумки похвалила себе, що у підсобці у неї все у порядку і коли виходила з кабінету нога ледь ковзнула на слизькій підлозі і Мирослава вже подумки підготувалася до неприємного польоту, але на диво не впала, бо коли розплющила очі побачила сильні чоловічі руки, що міцно обіймали її за талію і не давали впасти. Мирослава знову поставила собі плюсик до карми, що сьогодні замість спідниці обрала брючний костюм. Ще раз заплющила очі і коли відкрила повіки зрозуміла, що це не сон.
Гучний звук шкільного дзвінка остаточно розвіяв сумніви про сон.
Вони розминулися і кожен попрямував у своєму напрямку, але коли Мирослава увійшла до кабінету, за нею швидко забігла секретарка і передала, що директор чекає на неї у своєму кабінеті. У вчительки не було вибору, десятий клас отримав завдання на самостійну роботу, вона поспішила в кабінет Валентина Петровича.
Вже будучи за крок від дверей Мирослава вловила знайомий аромат і приємний чоловічий голос……
Далі буде
#2872 в Любовні романи
#636 в Короткий любовний роман
#1382 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 11.11.2024