Швидко підіймаюсь на потрібний поверх, з усіх сил намагаючись позбутись того жаркого погляду між лопаток. Перед дверима сусідки струшую краплі дощу з пальта і натискаю на дзвінок.
Двері відчиняються майже миттєво, ніби вона стояла прямо під ними й чекала.
— Знову тебе на тій чорній машині привезли, — замість привітання видає Тамара Василівна, пронизливо дивлячись на мене поверх окулярів.
Я мовчки стягую мокрі кросівки. Не маю ні сил, ні найменшого бажання виправдовуватись чи щось пояснювати.
— Як Данька? — питаю глухо, проходячи до її вітальні.
— Нормально твій Данька. Повечеряв, он піраміду будує. Ти мені зуби не заговорюй. Що там з опікою? В обід ти так нічого толком і не пояснила.
Син, побачивши мене, радісно пищить, кидає пластикове кільце і тупотить назустріч, тягнучи пухкі рученята. Підхоплюю його, ховаючи обличчя в м'якому дитячому волоссі.
— Сказали, що прийдуть перевіряти житлові умови, — втомлено опускаюся на краєчок дивана, притискаючи до себе сина. — Заява підписана Валєрою. Але я впевнена, що за цим стоїть його матір. Валєра б сам до такого не додумався, ще й так швидко все організувати. Не знаю, коли саме комісія прийде. Може, завтра, може, післязавтра.
Тамара Василівна важко зітхає, сідаючи в крісло навпроти і спираючись долонями на коліна.
— Ох, Поліно… Я ж понад сорок років у школі відпрацювала. Знаєш, скільки я таких сімей бачила, звідки дітей дійсно треба було забирати? Де діти взимку в осінніх куртках на уроки приходили, де зошита не було за що купити. І знаєш що? Опіка туди роками не доходила. А тут вчепилися в нормальну матір. Зрозуміло ж, що тут великий вплив і зв'язки. Свекруха твоя колишня просто хоче тебе зі світу зжити.
Вона супить брови, невдоволено цмокаючи язиком.
— То хай би той чоловік на джипі втрутився.
Я аж давлюся повітрям від несподіванки.
— Він мені ніхто! — спалахую я, сильніше пригортаючи сина. — І я нічого в нього не проситиму. Ми просто… знайомі. Він партнер мого керівника, і все.
— Дурна ти дівка, — сусідка суворо дивиться на мене, як на нетямущу ученицю. — Від таких знайомств має бути якась практична користь, а не тільки додому підвозити. Раз у тебе такі проблеми і він сам крутиться поруч, хай би допоміг.
— Тамаро Василівно! — обурююсь, вражена такою раптовою зміною її принципів. — Ви ж самі мені казали триматися від нього якомога далі!
— Можна подумати, ти мене дуже послухала, — іронічно кривить губи. — Все одно ж сідаєш до нього в машину. Я ж у вікно бачу. А раз так — то використай цю ситуацію на свою користь. Заради малого. В житті, Поліно, треба вміти розставляти пріоритети. Гордість свою заховай і думай про дитину.
Я нічого не відповідаю. Лише міцніше стискаю щелепи. Передаю їй гроші за сьогоднішній день, сухо прощаюся і несу вже напівсонного Даньку до нас.
Заповнюю залишки вечора звичною рутиною. Швидко перевдягаю сина в піжаму і вкладаю в ліжечко. Сама йду в душ, щоб хоч трохи змити з себе липкий страх, втому і той скажений рівень напруги, який тримав мене весь день. Вода гаряча, але вона не змиває спогадів. Я заплющую очі під струменем і знову відчуваю його велику долоню на своїй потилиці. Чую його голос.
Виходжу з ванної, одягаю стару запрану футболку і лягаю в ліжко. Натягую ковдру аж до підборіддя. У кімнаті темно. Чути лише рівне, тихе сопіння Даньки. Я заплющую очі, але сон не йде. Кручуся з боку на бік, намагаюся думати про роботу, про звіти для Кирила — марно. Думки скачуть від холодного обличчя інспекторки до хижого примруження Гордаша і назад. Вуха досі горять від прямолінійності Тамари.
Раптом телефон, що лежить на тумбочці, беззвучно спалахує.
Я здригаюся. Тягнуся до нього, мружачись від світла. І бачу на екрані одне нове повідомлення. Від Івана.
«Я знаю, як вирішити твою проблему. Чекаю завтра о 18:30. Адреса: БЦ "Атріум", мій офіс на двадцятому поверсі. Без запізнень».
І серце знову починає лупити об ребра.