15.2

Він кілька довгих секунд не зводить з мене свого темного, важкого погляду. У салоні лунає лише монотонний звук двірників, що змітають дощ із лобового скла.

— Прізвище твоєї свекрухи? — раптом сухо і по-діловому питає він. Тягнеться до панелі й вимикає аварійку. Машина плавно рушає з місця.

Я кліпаю, вибита з колії цим різким переходом. 

— Що? Навіщо тобі?

— Прізвище, Поліно. І чим вона займається, якщо в неї стільки грошей і зв'язків.

— Я не буду втягувати тебе в це, — мотаю головою і міцніше вчіплююся в ручку своєї сумки. — Це мої проблеми. І я… я якось їх вирішу. Найму адвоката. Буду писати скарги в прокуратуру…

Гордаш вирулює на проспект, трохи сильніше вдавлюючи педаль газу. Мене відчутно втискає в шкіряне сидіння.

— Вирішуй, хто тобі забороняє. Я лише запитав її прізвище. Кінець кінцем, гадаю, його не так важко дізнатись, але я б хотів зекономити свій час і витратити його на більш корисні заняття.

Ковтаю гіркий клубок у горлі. Дивлюся на його руки, що впевнено й міцно тримають кермо. Відчуваю, як мене просто затягує в цю його владну, безапеляційну орбіту. Це неправильно. Це небезпечно. Але я настільки виснажена цим постійним страхом, що опір зараз здається марним.

— Ковальчук. Ангеліна Павлівна Ковальчук. У них із її чоловіком мережа будівельних магазинів по області. І ще якийсь благодійний фонд. І вона… депутат міської ради, наскільки я знаю. З ними я не особливо спілкувалась. Валєра давно був з ними в сварці, жив окремо, хоча інколи від матері все ж отримував гроші на картку.

Гордаш ледь помітно киває, ніби вкладаючи цю інформацію у свою внутрішню картотеку. 

— Добре.

— Що «добре»? — напружуюсь я.

— Просто добре, Поліно. Годі тривожитись. Мої слова — це лише слова. І я хочу і можу тобі допомогти. Чому б тобі не прийняти мою допомогу?

— Ти не розумієш…

— Це ти не розумієш, Поліно, — він плавно гальмує біля мого під'їзду. Двигун продовжує тихо працювати. Гордаш повертається до мене. Відстань між нами знову стає критично малою. — Тобі пропонують допомогу. А ти через свою бісячу гордість і страх втрати контролю відкидаєш її. Цей страх настільки великий, що ти готова навіть пожертвувати своїм сином.

Я завмираю, втиснувшись спиною у дверцята. 

— Це неправда, — хрипко шепочу, намагаючись дивитися йому в очі.

— Правда… — його погляд темнішає. ― І ти боїшся навіть у цьому собі зізнатись. Маленька боягузлива мишка Поліна.

Він нахиляється ближче, так, що я відчуваю жар його тіла і цей дурманливий запах терпкого дерева.

― Я не мишка.

― Справді? 

Його велика, гаряча долоня раптом лягає мені на потилицю. Пальці владно зариваються у волосся, трохи розкуйовджуючи мій ідеальний пучок. Я забуваю, як дихати. Серце лупить об ребра, наче божевільне.

Він не цілує. Лише тримає мене так секунду, дві, три… Пропалюючи поглядом наскрізь, змушуючи підкоритися цій статичній напрузі, визнати його силу.

А потім повільно прибирає руку.

— Йди додому. Забери сина. І лягай спати, — його голос знову стає рівним, ніби нічого щойно не було. — Ми обов’язково знайдемо вихід. Я гарантую.

Центральний замок глухо клацає, розблоковуючи двері. Я мовчки, на дерев'яних ногах вивалююся з машини під холодний дощ. Важко зачиняю дверцята.

Гордаш не рушає з місця. Його чорний джип стоїть під моїми вікнами, і я спиною відчуваю на собі його важкий погляд, аж поки не ховаюся за металевими дверима під'їзду.