Розділ 15

Міцніше перехоплюю ручку парасольки, яка й так уже вигинається під поривами вітру.

— Дякую, але я на метро, — відступаю на крок від машини.

Мені точно зараз не до Гордашів. І точно не до пліток, які й так можуть нашкодити моїй репутації. Хтозна, що собі надумають і що передадуть у службу опіки Валєра і його матінка. А про те, що мене регулярно підвозить хтось на дорогій машині додому, вони дізнаються без сумнівів. У Ангеліни Павлівни всюди шпигуни.

— Сідай у машину, Поліно, — відчуваю — починає злитись.

Вперто задираю підборіддя.

— Я серйозно, не треба. Тобі, напевно, в інший бік, а мені...

— Поліно, — перебиває напрочуд спокійно. Але чомусь здається, що хоче загарчати. — У тебе два варіанти. Або ти зараз закриваєш свою парасольку і сідаєш сама, або я виходжу під цей дощ, пакую тебе на пасажирське сидіння силоміць, і ми влаштовуємо безкоштовне шоу для твоїх колег, які якраз ідуть на зупинку. Вибирай.

Я кидаю погляд за спину. З дверей дійсно виходить зграйка дівчат з нашого поверху. Якщо вони побачать, як Гордаш заштовхує мене в машину, завтра про це гудітиме весь офіс.

Зціпивши зуби, різко складаю парасольку і пірнаю в салон.

— Пристебнися, — кидає Гордаш, плавно вирулюючи в щільний потік машин.

Мовчки тягну ремінь. У машині працює пічка, мої змерзлі пальці потроху відходять, але всередині мене трусить. Від холоду, від втоми і від того, що він сидить занадто близько. Його права рука лежить на підлокітнику, буквально в кількох сантиметрах від мого стегна.

Ми їдемо в тиші хвилин п'ять. Я вперто дивлюся у вікно, спостерігаючи за розмитими вогнями фар.

— Що трапилось? — раптом питає він. Без жодних прелюдій.

І я навіть здригаюсь від несподіванки.

— Нічого. Важкий день на роботі, — за звичкою відбріхуюсь. І так уже Гордашу всю душу вивернула на вихідних. Ще зараз не вистачало сповідатись.

— Не бреши.

— Я не брешу. Було багато паперів.

— Кирило сказав, ти брала відгул на першу половину дня, — його голос звучить низько, майже ліниво, але в ньому чітко відчувається сталева хватка. — Сімейні обставини. Твій колишній знову об'явився?

Різко повертаю до нього голову.

— Ти Кирила про мене допитував?

— Просто спитав. Він відповів. Отже, що за обставини?

— Це мої особисті проблеми, Іване. Тебе вони не стосуються.

— Стосуються.

Мене починає накривати злість.

— Та яким боком, Іване! Яким? І що ти можеш зробити? Перекреслити моє минуле, моє життя, стерти мої помилки, наче гумкою? Навіть ти тут безсилий.

— Навіть? — ледь помітно всміхається кутиком губ, не відриваючи погляду від дороги.

Мовчки закочую очі. Ця людина чує лиш те, що хоче чути, і пропускає крізь вуха все інше.

Машина плавно зупиняється на узбіччі. Гордаш вмикає аварійку і повертається до мене всім корпусом. У напівтемряві салону його очі здаються абсолютно чорними.

— Поліно. Я не зрушу з місця, поки ти не скажеш.

Я дивлюся на нього. Цей його владний тон, ця манера перти напролом — це ж типовий червоний прапорець. Треба тікати, треба відчинити двері і піти геть. Але я не можу. Мене тягне до нього. Тягне до людини, якій не байдуже, що зі мною відбувається, навіть якщо він вибиває правду силою.

— Служба у справах дітей, — слова вириваються самі, глухо і надтріснуто. — Опіка.

Іван ледь помітно мружить очі, але мовчить.

— Валєра написав заяву. Сказав, що я погана матір. Що не даю ему бачитися з сином, залишаю Даньку на чужих людей, живу в умовах, які не відповідають нормам. Мене сьогодні викликали. Інспекторка сказала, що вони прийдуть з комісією. До мене додому.

Гордаш повільно відкидається на спинку сидіння.

— Твій колишній — ідіот. Будь-яка комісія побачить, що його заява — це просто помста.

— Це не він, — я нервово смикаю пасок сумки. — Тобто підписав він, але стоїть за цим його матір. Моя колишня свекруха. Вона… вона не така, як Валєра. У неї є гроші, є зв'язки. Якщо вона захоче, вона купить ту комісію. Вона купить кого завгодно.

Замовкаю, судомно втягуючи повітря.

— Он як, — тихо вимовляє Гордаш.