14.3

Збираю залишки волі в кулак, відштовхуюся від стіни і швидким кроком прямую до виходу. Надворі мряка вже перетворилася на дрібний, противний дощ, який миттєво осідає на волоссі й комірі пальта. Ховаю руки глибше в кишені і йду до метро. Треба просто пережити цей день, розібрати його на дрібні кроки і виконувати один за одним. Зараз головне — дістатися на роботу.

В офісі, як завжди, тепло і людно. Звична метушня підхоплює мене з порога. Я швидко вітаюся з дівчатами на ресепшені, киваю охоронцю Артему і проходжу до своєї приймальні. Вмикаю комп'ютер, розкладаю документи на столі. 

Рутина затягує, наче у вир, і я навіть вдячна їй за це. Перевірка пошти, узгодження графіка зустрічей на завтра, кілька дзвінків підрядникам. Я роблю все це на повному автопілоті. Пальці звично літають по клавіатурі, голос у слухавці лунає професійно і привітно, а в голові — суцільний густий туман.

Свідомість ніби розділилася навпіл. Одна частина бездоганно виконує обов'язки асистентки генерального директора, а інша постійно прокручує в пам'яті холодне обличчя інспекторки. 

Десь о другій Кирило виходить у приймальню з порожнім горнятком у руці. Я миттєво підскакую зі стільця, але він жестом зупиняє мене.

— Сиди, Полю, я сам зроблю, — він підходить до кавомашини, натискає кнопку і дуже уважно дивиться на мене. — Ти якась бліда сьогодні. Як з'їздила? Вирішила свої сімейні обставини?

Я змушую себе усміхнутися. Губи слухаються погано, але я стараюся, щоб це виглядало переконливо. 

— В процесі. Нічого такого, з чим би я не впоралася, Кириле Андрійовичу.

Він спирається стегном на стільницю, схрещує руки на грудях і трохи хмуриться. 

— Поліно. Якщо потрібен юрист — тільки скажи. У нас у штаті є такі вовкодави, що будь-яку контору розберуть на запчастини за пару годин і навіть не подавляться. Не соромся просити допомоги.

— Дякую. Але поки що рано підключати важку артилерію. Там звичайна бюрократія. Якщо щось піде не так — я обов'язково скажу.

Кирило киває, забирає свою каву і повертається до кабінету. А я шумно видихаю. Втягувати його і, тим паче, Мілу в цей бруд з опікою я буду тільки в самому крайньому випадку. Але буду, якщо знадобиться. Бо це Данька, і я нічим не погребую, тільки аби він залишився зі мною.

В обідню перерву йду на кухню для персоналу. Намагаюся впхнути в себе принесений з дому бутерброд, але він здається на смак як картон. Зрештою відкладаю його, підходжу до панорамного вікна і набираю Тамару Василівну. Гудки тягнуться нестерпно довго, кожен б'є по натягнутих нервах.

— Алло, — нарешті лунає її буркотливий голос. 

— Тамаро Василівно, це я. Як ви там? Все спокійно? Ніхто не приходив? 

— А хто до нас має приходити? Нікого не було, — відказує вона, і на задньому фоні чути бормотіння телевізора. — Данька спить, я кіно дивлюся. Їв нормально. Ти краще скажи, як там твої справи? Що в опіці сказали?

— Нічого хорошого, — важко зітхаю, притуляючись лобом до холодного скла. — Комісією залякували. Кажуть, прийдуть умови перевіряти. 

— Тю, налякали їжака голою дупою, — лунає у слухавці зневажливе пирхання сусідки. — Хай приходять, нам ховати нічого. У хаті чисто, дитина доглянута. Працюй давай, не смикайся.

— Дякую, — з полегшенням притискаю телефон до грудей. 

Хоч тут усе добре. Можна трохи розслабитись і просто допрацювати цей нескінченний день.

Години до шостої тягнуться, немов густа смола. Але нарешті на моніторі висвічується вісімнадцята нуль-нуль. Кирило поїхав на зустріч ще годину тому, тож я з чистим сумлінням вимикаю комп'ютер, згрібаю речі в сумку і накидаю пальто.

Спускаюся на перший поверх. Дощ так і не припинився, перетворившись на ту саму дрібну, холодну мряку, що й зранку. Щільніше замотую шарф навколо шиї і штовхаю важкі скляні двері бізнес-центру.

Роблю кілька кроків до краю тротуару, на ходу намагаючись розкрити парасольку. Вітер смикає тканину, я лаюсь подумки, вовтузячись із механізмом.

І раптом прямо переді мною, різко загальмувавши і ледве не чиркнувши масивними шинами бордюр, зупиняється великий чорний позашляховик.

Я інстинктивно відсахуюсь назад, ледь не вступивши в калюжу.

Тоноване скло з боку пасажира плавно опускається вниз. 

— Сідай, — лунає такий знайомий, низький голос Гордаша.