14.2

Наступний ранок видається сірим і вогким — типова рання осінь із мрякою та пронизливим вітром, що пробирає до кісток.

Залишаючи сонного Даньку Тамарі Василівні, я навіть не намагаюся нічого вдавати. Ресурсу не вистачає робити, як завжди, вигляд, що все гаразд. Усі сили бережу на бій із комісією.

Сусідка мовчки перехоплює малого, критично оглядає моє пальто та ідеально гладкий пучок волосся.

— Зібралася? — бурмоче, звично підтискаючи губи. — Йди вже. Дивись мені, не мямли там, як зазвичай, перед тими щурами канцелярськими. Спину рівно тримай. Ти нормальна мати. Малий ситий, одягнений, не битий. Хай тільки спробують щось пришити.

— Дякую, Тамаро Василівно, — всередині трохи відпускає напругу.

Я виходжу в холодну мряку й прямую за вказаною адресою.

Будівля служби у справах дітей стара, з облупленою фарбою на стінах, потертим лінолеумом і стійким запахом архівного паперу та пилу. У вузькому, тьмяно освітленому коридорі тихо, лише десь за дверима чути монотонне клацання клавіатури.

Знаходжу потрібний кабінет, роблю глибокий вдих, немов перед стрибком у крижану воду, і стукаю.

— Заходьте, — лунає з-за дверей сухий, позбавлений будь-яких емоцій жіночий голос.

За столом, заваленим високими стосами тек, сидить жінка років п'ятдесяти в окулярах із товстою оправою. Вона підіймає на мене погляд, оцінюючи з ніг до голови своїм професійним, холодним сканером.

— Доброго дня. Я Поліна Ковальчук. Ви залишили мені повідомлення.

Інспекторка повільно киває. Дістає з однієї з тек той самий папір, копію якого мені віддала сусідка, і довго в нього вчитується, ніби бачить уперше.

— Що ж, сідайте, — нарешті каже вона, вказуючи ручкою на жорсткий стілець навпроти. — Заява від батька вашої дитини. Він стверджує, що ви перешкоджаєте його спілкуванню з сином. Крім того, він зазначає, що ви постійно залишаєте малолітню дитину на сторонніх осіб, повертаєтеся додому пізно вночі, а ваші житлові умови не відповідають санітарним нормам.

На мить у вухах починає дзвеніти. Я згадую слова Тамари, випрямляю спину, зціпивши руки на колінах так, що кісточки пальців біліють.

— Це абсолютний наклеп, — намагаюсь говорити спокійно, хоча всередині все обривається і кричить від несправедливості. — Ми розлучені. Батько дитини за півтора року з'явився у нашому житті рівно нуль разів. Він не сплачував аліментів, поки я не звернулася до суду. А коли нарешті з'явився кілька днів тому — то прийшов посеред ночі, п'яний, і вибивав мені двері. 

— Комісія це зафіксує, — холодно відрізає інспекторка, поправляючи окуляри. — Це наша робота — розбиратися в ситуації. Але батько має рівні з вами права. І якщо він хоче бачитися з дитиною, ви зобов'язані надати йому таку можливість. Інакше він має право вимагати визначення місця проживання дитини з ним через суд.

З ним? З Валєрою, який грав у «танчики», кричав, що я заважаю йому жити, і припирається п'яним лупити в двері? Який навіть не знає, на що в Даньки алергія і як його заспокоїти, коли ріжуться зуби?

Земля йде з-під ніг. Я чудово розумію, що це просто стандартні бюрократичні залякування, але від того, як легко державна машина стає на бік цього покидька лише на підставі одного написаного від злості й чужої підказки папірця, мені стає фізично нудно.

— Я зрозуміла вас, — глухо відповідаю, підводячись. — Чекатиму на вашу комісію.

— Чекайте. І подумайте над тим, щоб мирно врегулювати питання з колишнім чоловіком. Заради інтересів дитини.

Я виходжу в коридор і ледве встигаю зачинити за собою двері. Притуляюся спиною до холодної стіни, заплющую очі і судомно хапаю повітря. «Мирно врегулювати питання». З Валєрою і, тим паче, колишньою свекрухою неможливо що-небудь мирно врегулювати. Просто неможливо…