Розділ 14

Мої пальці холонуть, коли я беру простягнутий конверт. Здається, моє життя ось прямо в цю секунду розділилося на «до» і «після». І чорний джип Гордаша, який щойно стояв під вікнами, раптом здається чимось із зовсім іншого, паралельного всесвіту.

— Дякую, Тамаро Василівно, — хрипко шепочу. Сил не вистачає навіть, щоб сказати це нормально, вголос.

Не чекаючи на її чергову порцію нотацій, нарешті повертаю ключ у замку, штовхаю двері плечем і буквально ввалююся у свою квартиру. Клацаю засувкою, відсікаючи себе від сусідки, від під'їзду і від усього зовнішнього світу.

У коридорі тихо і пахне домом. Нашим із Данькою домом, де ми вибудували свій маленький, безпечний світ.

Я не роззуваюся. Прямо так, у кросівках, проходжу до спальні і неймовірно обережно кладу сина на наше ліжко. Стягую з нього штанці, вкриваю легким пледом. Він солодко прицмокує губами, розкидає ручки і продовжує безтурботно спати. Такий маленький, такий беззахисний.

Дивлюся на нього кілька секунд, намагаючись нормалізувати дихання. А потім розвертаюся і йду на кухню.

Сідаю на табуретку. Руки тремтять так сильно, що не можу підчепити край паперу. Зрештою просто розриваю його навпіл, не дбаючи про акуратність, і витягую складений удвоє аркуш із гербом.

Сухі, бюрократичні рядки стрибають перед очима. Я перечитую їх двічі, перш ніж мозок починає складати літери у змістовні фрази.

«Служба у справах дітей… повідомляє про необхідність з'явитися… для надання пояснень щодо заяви громадянина… про неналежне виконання батьківських обов'язків та перешкоджання спілкуванню з дитиною… У разі неявки буде ініційовано комісійне обстеження житлово-побутових умов…»

Судомно втягую повітря ротом, спираючись ліктями на стіл і ховаючи обличчя в долонях.

Це Валєра. Звісно ж, це він. Це його помста. Його спосіб показати, що він усе ще може дотягнутися до мене, може контролювати, може вжалити в найболючіше місце. Він чудово знає, що я живу від зарплати до зарплати. Знає, що квартира зйомна, без супер-ремонту, а я працюю і часто залишаю дитину з сусідкою. Для опіки, якщо добре накрутити, це може стати приводом попсувати мені кров на місяці вперед.

Тільки він би точно сам на таке не наважився. А от його батьки, точніше мама… Якщо вони серйозно за це візьмуться... Навіть страшно уявити, на що вони здатні з їхніми можливостями.

Паніка — липка, холодна і всепоглинаюча — розповзається під шкірою. Я уявляю, як у мою квартиру приходять чужі жінки з теками. Як вони зазирають у мій холодильник. Як перевіряють, чи достатньо іграшок. Як записують щось у свої блокноти, вирішуючи, чи хороша я мати.

Від безсилля і злості на очі навертаються гарячі, пекучі сльози. Але я зло їх змахую. Ніхто цього за мене не вирішить. Це не та проблема, яку можна перекласти на чужі плечі. Хто піде замість мене до інспекторки доводити, що я нормальна матір? Ніхто. Зрештою, правда на моєму боці, і залякувати я більше себе не дам.

Дістаю з кишені телефон, відкриваю робочий чат і швидко набираю повідомлення Кирилу: «Кириле, відпусти мене, будь ласка, завтра на першу половину дня. Виникли термінові сімейні обставини, треба поїхати з документами».

Відповідь приходить майже миттєво: «Без проблем, Полю. Якщо треба допомога — кажи».

Я лише гірко зітхаю, дивлячись на екран. Тут ти мені, на жаль, нічим не допоможеш.