13.2

Я відкриваю рота, щоб щось відповісти, але відверто не знаю, що. Усі мої захисні механізми, які я так старанно вибудовувала місяцями, зараз просто кричать про небезпеку. Це надто швидко. Надто відверто. І надто схоже на казку, в які я давно перестала вірити. Чоловіки його польоту не змінюють своїх принципів заради таких, як я.

Тому роблю те, що вмію якнайкраще — вдаю, що нічого не зрозуміла. Посада асистента вимагає на багато речей заплющувати очі, і, здається, це в мене вбудовано буквально на підкірці.

Решту дороги ми їдемо в мовчанці. Але це вже не та комфортна тиша, що була на початку. Я дивлюся у вікно, відчуваючи, як палають щоки, і подумки благаю, щоб ця поїздка швидше закінчилася, бо поруч із ним я втрачаю здатність мислити раціонально.

Нарешті знайомі, облуплені багатоповерхівки мого спального району виринають з-за повороту. Іван паркується трохи віддалік від мого під'їзду, біля старого дитячого майданчика, і глушить мотор. Він одразу ж тягнеться до ручки дверцят.

— Я допоможу віднести малого і речі.

— Ні! — мій голос лунає набагато різкіше й панічніше, ніж я планувала. Хоча все ще надто тихо — Данька спить, і я звикла в першу чергу пам’ятати про нього.

Гордаш завмирає. Темні брови сходяться на переніссі. 

— Поліно, він важкий. І в тебе сумка. А минулої ночі ти майже не спала. Я просто донесу його до дверей.

Серце починає калатати десь у горлі. Навіть не розумію чому, але в очах чогось починає пекти від відчаю — якщо Тамара його побачить з Данькою, якщо бодай хтось побачить, до Валєри дійде. А якщо до Валєри, то й до свекрів і поготів… Але ж Гордаш, господи, він впертий, як бик. Він не відступиться, я його не вмовлю.

Руки починають труситись. Інстинктивно подаюся вперед, з відчаєм хапаюсь за його передпліччя. Від цього дотику нас обох ніби б'є струмом, але я не прибираю руку. Дивлюся йому прямо в очі, вкладаючи в погляд усю свою серйозність.

— Іване, будь ласка, послухай мене, — голос у мене наче надтріснутий, хрипкий. — Я тобі дуже вдячна. За ніч, за розмову, за те, що підвіз. Але далі я сама.

Жовна на обличчі Гордаша напружуються. 

— Ні, не сама. Я сказав, що допоможу.

— Ти мене не чуєш! Іване, я прошу, я кажу чітке «ні». Я хочу, щоб його почули. Я не лялька, не власність, не рабиня, яка має виструнчитись тільки від звуку батога. Я людина. І моє слово має значення. Моє бажання має значення! Почуй мене! Почуй, будь ласка. Будь єдиним чоловіком у моєму житті, який чує мене!

Кілька довгих, нестерпних секунд ми просто дивимося одне на одного. Я важко дихаю, внутрішньо тремтячи після вибуху емоцій. Його погляд сканує моє обличчя, повільно й прискіпливо. Зрештою, він повільно киває. 

— Як скажеш.

Я полегшено видихаю. Забираю руку, швидко відстібаю пасок безпеки і виходжу з машини. Обходжу її, відчиняю задні дверцята і дуже обережно, намагаючись не розбудити, витягую Даньку з автокрісла. 

Малий важко сопе, звісивши ручку, і я зручніше перехоплюю його, притискаючи до грудей. На плече ледве натягую ремінець сумки.

— До побачення, Іване Ростиславовичу, — тихо кажу, спеціально повертаючись до офіціозу, щоб вибудувати між нами хоч якусь стіну. 

— Бувай, Поліно, — рівно відказує він крізь відчинене вікно.

Я розвертаюся і швидко, наскільки дозволяє ноша, йду до свого під'їзду. Спиною чітко, до мурашок відчуваю його погляд. Гордаш не рушає з місця, поки я не зникаю за важкими металевими дверима.

Повільно підіймаюся сходами, відчуваючи, як ниє поперек. Кожен крок дається важко, але думки все одно повертаються до чорного позашляховика надворі. Що я роблю? Чому дозволяю собі ці фантазії?

Діставшись свого поверху, я спираюся плечем об стіну, однією рукою підтримуючи сплячого сина, а іншою наосліп шукаючи ключі на дні сумки.

Раптом за спиною клацає замок. Двері сусідньої квартири прочиняються, і на порозі з'являється Тамара Василівна. Її всевидюче око, здається, ніколи не спить.

— Нарешті з'явилася, — бурмоче сусідка замість привітання, пильно і колюче оглядаючи мене з ніг до голови. — Де це вас носило стільки часу?

— Доброго дня, Тамаро Василівно. У подруги за містом були, дихали свіжим повітрям, — я намагаюся відповідати рівно, нарешті намацуючи холодний метал ключів на дні сумки.

— То це подруга тебе на такій машині возить... — вона скептично гмикає і складає руки на грудях.

Я стискаю зуби так сильно, що вони скриплять. 

— Не подруга. Її знайомий. Йому в місто треба було, і нас прихопив, щоб ми по електричках не мотались. Дякую за турботу, ми підемо...

— Почекай-но... — вона раптом розчиняє двері ширше. Її обличчя стає серйозним і похмурим. — До тебе тут гості вчора приходили.

Моє серце миттєво падає кудись у район шлунка. Данька на руках раптом здається вдвічі важчим. 

— Валєра? — голос зрадницьки тремтить.

— Та який Валєра! — відмахується сусідка. — Гірше. Дві тітки якісь. З теками такими ходили, стукали до тебе довго. Мене випитували, чи часто ти вдома буваєш, чи малого самого не кидаєш. З якихось органів, чи то опіка, чи соцслужба...

У мене перед очима все починає пливти. Опіка? До мене?

— Тебе не застали, — продовжує Тамара Василівна, ховаючись у глибину свого коридору на секунду, і повертається з великим сірим конвертом у руках. — То вони папірець у двері встромили. Я забрала, щоб шпана якась не витягла чи діти не порвали. На ось, тримай.

Вона простягає мені конверт. На ньому немає ні марок, ні зворотної адреси — лише розмашисто написано моє прізвище і стоїть фіолетовий штамп «Служба у справах дітей».