Розділ 13

Час до від'їзду пролітає напрочуд швидко. Ми з Мілою ще гуляємо садом, поки чоловіки щось обговорюють біля гаража, а потім настає час прощатися.

Кирило, за суворою вказівкою дружини, встановлює на заднє сидіння розкішного чорного позашляховика Гордаша те саме новеньке дитяче автокрісло, яке Міла теж скупила у своїй передпологовій шопогольній лихоманці «на виріст», мовляв, якось заберемо, час іще є.

Я акуратно пристібаю Даньку, цілую його в щічку і вже збираюся пірнути на заднє сидіння поруч із ним, як раптом велика чоловіча рука м'яко, але дуже наполегливо перехоплює край відчинених дверцят.

— Сідай спереду, — лунає над самим вухом спокійний голос Гордаша. 

— Але ж малий... раптом він розкапризується в дорозі, — розгублено кліпаю, дивлячись на його широкі груди в тонкій вітрівці. 

— Він засне через десять хвилин, — безапеляційно відказує, розчиняючи переді мною передні пасажирські дверцята. А коли нерішуче зависаю, злегка схиляє голову, пропалюючи мене темним поглядом: — До того ж, Поліно, я тобі не особистий водій.

Сперечатися з ним на очах у Міли, яка стоїть біля воріт і стиха шморгає носом, сумуючи, що вже доводиться прощатись, — це самогубство. Тому я приречено зітхаю. Поправляю на плечі свою сумочку і забираюся у високий салон.

Щойно Іван зачиняє за мною дверцята, звуки вулиці миттєво відсікаються бездоганною шумоізоляцією. Салон автомобіля огортає мене запахом дорогої матової шкіри, легкими нотками сандалу і тим самим, суто його, Гордаша, ароматом, яким я дихала всю минулу ніч.

Іван обходить капот, сідає за кермо, і потужний двигун оживає з глухим, майже тваринним риком. Простір величезного позашляховика, який ззовні здавався таким просторим, раптом стає катастрофічно тісним. Між моїм плечем і його рукою, що лежить на підлокітнику, — лічені сантиметри.

Ми рушаємо.

Гордаш мав рацію на всі сто відсотків: м'яке, заколисуюче похитування машини діє на Даньку як снодійне. Малий вирубається ще до того, як ми виїжджаємо на головну трасу до міста.

А ми залишаємося вдвох. У густій, тягучій тиші.

Я старанно дивлюся у вікно на дерева, що проносяться повз. Але насправді не бачу нічого. Уся моя увага, всі мої загострені рецептори зараз сфокусовані на чоловікові поруч.

На тому, як впевнено і розслаблено він веде цю масивну машину однією рукою. Як перекочуються м'язи на його передпліччі під тонкою тканиною, коли він плавно крутить кермо. Як раз у раз блискає циферблат дорогого годинника на його міцному зап'ясті.

І буквально шкірою, кожним натягнутим нервом відчуваю, що він теж не дивиться лише на дорогу.

Його важкий, темний погляд постійно ковзає по моєму профілю, опускається на мої коліна, обтягнуті джинсами, і повертається назад. І від цих коротких, але палючих поглядів у замкненому просторі машини повітря починає іскрити.

— Щось трапилось? — обережно порушую тишу, повертаючи до нього голову. 

Іван ледь помітно всміхається кутиком губ, не відриваючи очей від дороги. 

— Мені здалось, ми минулої ночі зблизились… А ти знову мовчиш, дивишся у вікно. Замкнулася.

Я червонію, вихоплюючи «зблизились» і «ночі», хоча він зовсім не те мав на увазі. І лиш силою волі заштовхавши сором та недоречні фантазії, промовляю: 

— Не замкнулася. Просто думаю. А мовчу… мовчу, мабуть, тому, що минулої ночі і так розповіла тобі майже все своє життя. А ти нічого… Це трохи несправедливо… Хіба ні?..

Гордаш плавно пригальмовує перед світлофором. Кладе зап'ястя на верхню частину керма і повертає до мене голову. 

— Згоден. І що саме ти хочеш знати, Поліно?

Мовчки знизую плечима. 

Він теж мовчить. Так довго, що я вже починаю шкодувати про свою зухвалість. Можливо, я перетнула межу? І вже хочу відвернутися назад до вікна, коли його низький голос раптом розбиває тишу:

— Я терпіти не можу свій день народження. 

Я здивовано кліпаю, не очікуючи такого зізнання. 

— Чому? 

— Тому що в десять років я провів його в порожній квартирі, — спокійно, рівним тоном продовжує він. — Батько тоді пішов, а мати тягнула дві зміни на заводі, щоб нам було за що купити хліб і сплатити комуналку. 

Він робить коротку паузу, і його довгі пальці на підлокітнику ледь помітно стискаються. 

— Саме тому я ніколи не приїжджав до Кирила на ці барбекю. Я не люблю свята, не люблю шум. І не люблю сімейні зібрання. Бо сім’я дуже легко може зруйнуватися. А я не хочу мати ці спогади, спогади про щастя й веселощі разом, якщо раптом дорогі мені люди перестануть бути сім’єю.

Я сковтую грудку в горлі. Десь усередині легенько щемить. 

— А вчора? — питання виривається само собою. І я вже шкодую, але спинитись не можу. — Чому ж ти приїхав учора? 

— Бо я дізнався, що там будеш ти.