12.4

Я відкриваю рота, щоб обуритися, виправдатися, сказати, що все було зовсім не так, але слова просто застрягають у горлі.

З боку тераси лунає клацання замка. Скляні двері відчиняються, і на кухню заходить Гордаш.

На ньому ті самі темні спортивні штани, що й вночі, але зверху натягнута тонка вітрівка, плечі якої злегка потемніли від ранкової мряки. Волосся трохи розкуйовджене вітром. Судячи з усього, він щойно повернувся знадвору — чи то бігав, чи то допомагав Кирилу з якимись чоловічими справами. Від нього тягне свіжістю, прохолодою і якоюсь такою первісною, чоловічою енергією, що кухня одразу здається затісною.

— Доброго ранку, дівчата, — його низький, вібруючий голос заповнює простір.

Іван зупиняється біля кухонного острова. Його погляд ковзає по моєму обличчю, яке зараз, напевно, кольором нагадує стиглий помідор, а потім переводиться на Мілу, що продовжує хитро усміхатися.

— Обговорюєте мій недосип? — Гордаш знімає вітрівку, залишаючись у футболці, що щільно облягає його широкі груди.

— Намагаюся з'ясувати причини, Іване, — ні на краплю не знітившись, видає Міла. — Кажу Поліні, що ви, виявляється, разом не спали.

Я подумки провалююся крізь підлогу. Просто лечу в прірву. Але Гордаш навіть оком не моргає. Він бере з підставки чисту чашку, спокійно наливає собі води і, перед тим як зробити ковток, абсолютно рівним, оксамитовим тоном кидає:

— Саме так. Навіть очей не зімкнули.

Він дивиться прямо на мене, і в його темних очах танцюють такі відверті, гарячі бісики, що мій рум'янець, здається, перекидається навіть на шию. Від цієї двозначності внизу живота все солодко стискається.

Я різко відвертаюся до Даньки і починаю інтенсивно дути на ложку з кашею, хоча вона й так уже ледве тепла.

— Мені... нам треба швидше снідати, — судомно ковтаю повітря, намагаючись змінити тему і повернути собі хоч крихту контролю. — Електричка за півтори години. Поки зберемося, поки доїдемо до станції...

— Яка електричка, Полю? — Міла здивовано змахує рушником і ставить переді мною тарілку з ароматними сирниками. — Тебе Іван підвезе.

Ложка з кашею завмирає в міліметрі від Даньчиного рота.

— Що? Ні-ні, не треба! — дуже промовисто вирячую очі на подругу, яка у відповідь і вухом не веде, а потім швидко переводжу погляд на Гордаша. — Тобі певно незручно...

— Полю, я вже вчора вночі тобі говорив про ці незручності. Забудь навіки про це слово. Принаймні стосовно мене, — спокійно і безапеляційно відрізає Гордаш, ставлячи склянку на стіл. Його тон миттєво змінюється з грайливого на отой владний, з яким не сперечаються.

А я червонію далі. Бо «вночі» і «незручність» натякають явно не на те, що ми мирно бесідували, поки Гордаш заколихував Даньку.

— Тим паче, — підхоплює Міла. — Кирило зараз у гаражі, в нього там щось з машиною, тож підкинути вас на станцію він фізично не зможе. А йти туди пішки з малим і речами — це знущання.

— Міло, я можу викликати таксі... — слабко пручаюся, хоча розумію, що таксі з передмістя коштуватиме мені добрячу суму.

— Полю, не вигадуй! — подруга скрушно хитає головою. — Тим паче, що таксі чекати довго. Забула, що ми майже на безлюдному острові? Тут поки хтось підбере у застосунку замовлення, можуть місяці пройти.

Вона підходить ближче і кладе руки мені на плечі.

— Тому розслабся, спокійно їж свої сирники. Ми ще погуляємо в саду, попліткуємо. Мені тут самій нудно, Кирило постійно зайнятий! Побудьте ще трохи, а потім поїдете з комфортом і без цього дурного поспіху.

Я дивлюся на Мілу. Потім переводжу погляд на Гордаша. Він стоїть, схрестивши руки на грудях, і дивиться на мене так, ніби все вже давно вирішено. У його поставі стільки непохитної впевненості, що будь-який мій супротив зараз виглядатиме просто як дитяче вередування.

«Навчишся», — лунає в голові його нічний шепіт.

Я важко зітхаю, відчуваючи, як останні барикади моєї оборони сипляться на очах.

— Гаразд, — здаюся, опускаючи плечі.