12.3

Присутність Гордаша продовжує відчуватись, навіть коли двері за ним безшумно зачиняються. Здається, повітря у спальні досі вібрує від його низького голосу, а в кімнаті залишився ледь вловимий шлейф його запаху — суміш дорогих парфумів, нічної прохолоди та диму від багаття.

Раптом Данька уві сні починає невдоволено вовтузитися, вириваючи мене із заціпеніння. Я скидаю халат, швидко пірнаю під ковдру і міцно пригортаю сина до себе. Відчувши тепло, він, на щастя, миттєво затихає.

А от мої думки — ні. Вони крутяться в голові безкінечною, неконтрольованою каруселлю. Спогади про нічну терасу. Про незвичного й такого близького Гордаша. Про його широку спину. Про те, як він, не вагаючись ні секунди, забрав малого з моїх рук і заколихав. Про нашу розмову і те, як впевнено він обіцяв захист.

Мені водночас до одуру солодко і до паніки страшно. Я прокручую в пам'яті кожен його погляд, кожен вчинок, і досі не можу зрозуміти: для чого це все? Навіщо йому, чоловіку, який може мати будь-яку жінку без жодних зусиль, мої проблеми, мої страхи і мій син? Що це — якась складна гра, благодійність чи щось таке, у що я просто боюся повірити?

Але яким би потужним не був адреналін, втома зрештою бере своє. Повіки стають важкими, наче свинцеві. Думки починають плутатися, розмиватися, і мало-помалу я провалююся в глибокий, спокійний сон без сновидінь.

Прокидаюся я від звичного хникання під вухом. З трудом розліплюю очі, мружачись від яскравого сонячного світла, що заливає кімнату крізь щілини у шторах. Намацую телефон на тумбочці, кліпаю на екран і ледь не підскакую на ліжку. Одинадцята сорок п'ять! Майже полудень! Я не пам'ятаю, коли востаннє так довго спала. Навіть мій внутрішній материнський будильник сьогодні дав безпрецедентний збій. Режим збився, здається, не тільки в Даньки, а й у мене.

— Встаю-встаю, мій хороший, — хрипко бурмочу, цілуючи сина в теплу маківку.

Наступні двадцять хвилин минають у звичній ранковій рутині, тільки сильно зсунутій у часі: вмивання, вмовляння почистити зубки, одягання Даньки і швидке причісування мого гнізда на голові. Я натягую зручні джинси і вільний світшот, беру сина на руки, і ми разом виходимо зі спальні.

У будинку стоїть затишна тиша вихідного дня. Ми повільно спускаємося сходами на перший поверх і прямуємо до кухні, звідки долинає апетитне шкварчання та якась весела пісенька, яку наспівує Міла.

― О, нарешті ви прокинулись! ― вона радісно розквітає в усмішці. Й одразу ж перемикає увагу на Даньку, починаючи з ним воркувати: — Доброго ранку, королю Даниле! А в мене вже кашка для тебе готова.

І киває на новенький дитячий стільчик для годування, що вже стоїть поруч із кухонним столом.

— Сади його поки. Я попросила Кирила принести з мансарди, — пояснює, трохи ніяковіючи. — Знаю, що ще зарано, але просто не можу стриматись і скуповую для нашого скорпіошки абсолютно все. Та й вам зараз якраз у пригоді стане.

— Дякую, Міло, це справді порятунок, — всаджую сонного Даньку в стільчик й акуратно закріплюю паски. А потім, не стримавшись, солодко позіхаю.

Подруга уважно придивляється до мого обличчя і злегка примружує очі. 

— А ти чого така невиспана?

— Та... Данька вночі вередував, довго не могла вкласти, — швидко відказую я, намагаючись говорити максимально буденно і не відводити погляд.

— Ага, — багатозначно тягне Міла. — І Гордаш теж зранку вийшов якийсь пом'ятий. Каже, що не спав. То ви, виходить, разом не спали?

Вона робить наголос на цьому «разом» і одразу ж схиляється до стільниці, щоб налити кашу для Дані в яскраву мисочку. Але я чітко бачу, як вона старанно ховає лукаву усмішку.

А мої щоки тієї ж миті заливає зрадницький жар.