12.2

Непомітно чорне полотно неба над деревами починає розбавлятися сірими, прохолодними відтінками. Я проговорила з ним майже до світанку. Розповіла набагато більше, ніж планувала, і набагато більше, ніж коли-небудь розповідала комусь із чоловіків після розлучення. Навіть Валєрі… Коли ще вірила в нього і в нас…

Зрештою, втома бере своє. Я не витримую і прикриваю рота долонею, ховаючи довге, глибоке позіхання. Гордаш миттєво припиняє похитувати кокон. 

— Данька спить досить міцно, — тихо каже він. — Тобі теж треба поспати. Спробуємо його перекласти?

Я киваю, підводжуся з крісла і простягаю руки, щоб забрати сина. Але Іван заперечно хитає головою. 

— Я сам віднесу, — безапеляційно відрізає пошепки. І підводиться з крісла разом із Данькою так легко, наче мій півторарічний богатир не важить абсолютно нічого. — Показуй куди.

Сперечатися з ним зараз — марна справа, та й, відверто кажучи, в мене просто немає на це сил. Тому я мовчки киваю і йду попереду, ведучи його в будинок.

Ми тихо піднімаємося сходами на другий поверх. Я натискаю на ручку дверей гостьової спальні, відчиняю їх і... раптом завмираю на порозі, відчуваючи, як щоки обдає гарячим рум'янцем. 

Я ж абсолютно не готувалася до того, що в цю кімнату зайде Гордаш! Після моїх нічних спроб заснути постіль жахливо зіжмакана, ковдра звисає набік, а на кріслі недбало кинуті мої речі. Усе це виглядає надто хаотично, надто... інтимно. Особливо тоненька смужка мережевного бюстгалтера, який нею зачепився за спинку крісла.

На щастя, кімната тоне в густих сутінках. Сірий, тьмяний світанок, що ледь пробивається крізь штори, милосердно приховує більшість мого безладу. Але він не може приховати моєї шаленої ніяковості.

Іван проходить повз мене абсолютно безшумно, наближається до ліжка і нахиляється. І з разючою обережністю опускає Даньку на зібгані простирадла! Малий лише солодко прицмокує губами і перевертається на бік. Я миттєво опиняюся поруч, швидко підтягую ковдру і вкриваю сина, намагаючись не дивитися на Гордаша.

Він випрямляється на повний зріст, і тепер ми досить близько. Настільки, що відчуваю жар його тіла. Його присутність раптом починає відчуватися ще гостріше, ще більш давляче, ніж на відкритій терасі.

Підіймаю голову і стикаюся з його поглядом. І саме в цю секунду гостро, до паніки усвідомлюю, наскільки беззахисною виглядаю. Біля розібраного ліжка, боса, в одній лише тонкій нічній сорочці та легкому халатику, який зав'язала наспіх пояском. Кожен мій нерв натягується. Я почуваюся оголеною.

Погляд Гордаша повільно ковзає по моєму обличчю, спускається до ключиць, що видніються у вирізі халата, і знову повертається до очей. У цій мовчанці стільки несказаного, що в мене починає паморочитися в голові.

— Добраніч, Поліно, — нарешті порушує він тишу. Його голос звучить хрипко. Неймовірно низько. — Солодких снів...

І від того, з якою тягучою, відвертою хрипотою він вимовляє це «солодких», по моєму хребту миттєво розбігається табун мурашок, дихання на секунду просто зупиняється. А він востаннє зазирає мені в очі, розвертається і безшумно виходить із кімнати, тихо причинивши за собою двері.