Розділ 12

Він довго мовчить, вивчаючи моє обличчя. У сріблястому напівмороці його погляд здається майже фізично відчутним — він торкається мого розкуйовдженого пучка на маківці, втомлених очей, спускається до пальців, що судомно обхопили гарячу чашку.

— Тоді пий чай, Полю, — нарешті тихо відказує. — Поки гарячий.

Слухняно роблю ковток. М'ята і тепло приємно розливаються всередині, трохи вгамовуючи тремтіння, яке б'є мене чи то від нічної прохолоди, чи то від близькості Гордаша.

Ми мовчимо ще кілька хвилин. Лише ритмічне порипування кокона і розмірене дихання Даньки порушують тишу.

— Твій колишній... — раптом низько, майже на межі чутності порушує тишу Іван, не зводячи з мене очей. — Він ідіот, Поліно. І я серйозно тобі кажу: якщо він ще хоч раз тебе зачепить, хоч раз висловить погрози — набирай мене. У будь-який час доби.

Я ледь не захлинаюся чаєм.

— Я… я не знаю. Це незручно, Іване Ростиславовичу, — кліпаю, від хвилювання назвавши його офіційно.

— Незручно спати на стелі, Поліно, — рівно продовжує Гордаш. Його рука з довгими, міцними пальцями ритмічно і заспокійливо погладжує Даньку по спині. — А раз я дав тобі номер, отже, передбачив ці, як ти кажеш, «незручності».

Від цих слів у грудях щось болюче перевертається. Я опускаю погляд на своє горнятко, відчуваючи, як очі знову зрадницьки печуть.

— Гаразд. Дуже дякую… — намагаюся сказати це твердо, але голос здригається. Звісно, я ніколи б не подзвонила, але сам факт, що можу, дивує, розчулює і дає відчуття захисту.

— Але не подзвониш? — так само спокійно і владно відрізає він.

Наче читає мої думки.

Підтискаю вуста.

— Ти тремтиш щоразу, коли я роблю крок назустріч. Чекаєш удару там, де тебе хочуть... — він робить коротку паузу, від якої повітря навколо електризується. — Захистити.

Я різко піднімаю на нього очі.

— Захистити? — гірко всміхаюся. — Іване, такі чоловіки, як ти, не з'являються в житті таких жінок, як я, щоб просто «захищати». У всього є своя ціна. А мені... мені нічим платити.

Крісло перестає порипувати. Гордаш зупиняє гойдалку, впершись босою ногою в підлогу тераси. Він уважно, до самісінької глибини душі, зазирає в мої очі.

— А хто тобі сказав, маленька моя, що я збираюся виставляти тобі рахунок? — його оксамитовий шепіт пробирає мене до самих кісток, паралізуючи волю.

Нічний вітер раптом дмухає сильніше, пробираючись під тонку тканину мого одягу, і я мимоволі щулюся, пересмикуючи плечима. 

— Не грайтесь зі мною, Іване Ростиславовичу. Я не маленька. І не наївна дурепа. Мене життя вже добряче пошматувало.

— Не довіряєш.

— Ні...

— Навчишся, — у його голосі з'являються ті самі наказові, але м'які нотки, якими він щойно забрав у мене сина.

Всередині різко, болісно сіпається серце. І стає так млосно й приємно, наче він говорить правду.

Відпиваю знову чай, уже більш остиглий, але все ж зігріваючий і заспокійливий.

— Розкажи щось про себе… — раптом лунає.

— Що?

— Що-небудь. Що хочеш. Де виросла. Де вчилась. Батьки…

— Вам цікаво?

— Чому б і ні, раз ми вже сидимо тут удвох. І, мабуть-таки, надовго. Бо підозрюю, як тільки спробую підвестись, Данило знову прокинеться, — гмикає ледь чутно.

— Гаразд… — зітхаю. 

І дійсно починаю розповідати. Про свою сім'ю, яка зараз далеко. Про навчання в університеті. Про життя. Тільки тему Валєри обходжу стороною. І те, як він з’явився в моєму житті. Надто боляче. Надто соромно, що я повелась на такого покидька.

Крісло-кокон знову починає повільно, заколисуюче порипувати.