11.3

— Розбудили? — шепочу, відчуваючи провину і якусь гостру, щемливу беззахисність. — Вибач. Я зараз піднімуся з ним наверх... 

— Ні, спускався за водою, — так само тихо, приглушено відповідає він.

Я мимоволі завмираю, притискаючи до себе Даньку, і відступаю на інший кінець кухонного острова, щоб максимально збільшити відстань між нами. Син знову починає вередувати, вигинаючи спину. 

— Перегуляв, — винувато видихаю, намагаючись перехопити його зручніше.

Іван робить кілька кроків углиб кухні. Мовчки проходить повз мене до великого холодильника і відчиняє дверцята. Холодне світло вихоплює з темряви його різкий профіль. Він дістає пляшку мінеральної води, відкручує кришку і підносить до губ.

Я намагаюся зосередитися на Даньці, який знову починає невдоволено скиглити на моєму плечі, але погляд зрадницьки ковзає до Гордаша. Він п’є жадібно, великими ковтками. Погляд мимоволі слідкує за тим, як мірно, глибоко рухається кадик на його шиї, як пульсує вена під шкірою, як з кожним рухом перекочуються м'язи під тонкою тканиною футболки. І, попри весь стрес, у мене раптом пересихає в горлі, а по низу живота розливається зрадницьке тепло.

Раптом Гордаш опускає пляшку, повертає голову і ловить мій погляд.

Я миттєво відвертаюсь, відчуваючи, як палають щоки. Стаю спиною до вікна, імітуючи бурхливу діяльність — починаю інтенсивніше погойдувати сина, поплескуючи його по спинці. 

— Цс-с-с, Даню, ну все, все... — присоромлено шепочу. І подумки молюся, щоб він пошвидше забирався геть.

Але Гордаш, як на зло, залишається на кухні. Відчуття його пильного, важкого погляду між лопатками змушує мене напружитися до межі. За спиною лунає стук скла об стільницю, якесь шарудіння, клацання кнопки електрочайника.

Усередині мене починає закипати глухе роздратування. Ну звісно. Йому захотілося чаю посеред ночі. Він стоятиме тут, гримітиме посудом і дивитиметься, як я марно б'юся з дитиною, що перегуляла. Це схоже на якесь витончене знущання! Може, йому ще печиво подати, щоб спостерігати було цікавіше?

Міцніше стискаю зуби, готуючись різко розвернутися і сказати йому, щоб він ішов пити свій чай у вітальню і не заважав мені. Але раптом зовсім поруч чую його низький голос.

— Я зробив тобі чай. А тепер давай його сюди. 

Я різко обертаюся.

Гордаш стоїть за пів кроку від мене. Навіть не уявляю, як зумів настільки нечутно підійти. На стільниці парує велике горнятко з м'ятним чаєм Міли. 

— Що? — кліпаю, вибита з колії цим несподіваним жестом. — Ні, він... він до чужих не йде, почне плакати ще дужче... 

— Поліно. Віддай сина.

Він впевнено простягає свої великі руки й досить бережно перехоплює Даню. Мої пальці на мить торкаються його гарячих передпліч, і я інстинктивно відпускаю дитину.

Данька відкриває рота, щоб завести звичну сирену протесту, але Гордаш розвертається і мовчки йде до скляних дверей, що ведуть на терасу. А там починає повільно, розмірено ходити по дерев'яній підлозі, притискаючи малого грудьми до свого плеча.

Я залишаюся на кухні. Обхоплюю гарячу чашку обома руками, дивлячись крізь скло на його темний, надійний силует, і горло раптово стискає болючий спазм.

У пам'яті непрохано спливає моя вагітність. Токсикоз, від якого вивертало навиворіт, набряклі ноги і смертельна, нищівна втома. Як лежала в темряві, благаючи Валєру зробити комп тихіше, бо в нього знову нічний рейд у «танчиках». А у відповідь лиш чула роздратоване гарчання крізь гуркіт віртуальних вибухів: «Закрий рота і спи, ти своїм скигленням мені всю гру зливаєш!».

А зараз... Холодний, цинічний Гордаш, від якого тремтять підлеглі, ходить нічною терасою, майже нечутно наспівуючи якийсь монотонний мотив, що глухо вібрує в нього в грудях. І ця низька чоловіча вібрація робить неможливе — Данька перестає пручатися.

Коли син притихає, Гордаш підходить до великого плетеного крісла-кокона і плавно сідає в нього. Крісло починає тихо, ритмічно порипувати. За кілька хвилин Данька остаточно здається, кладе щічку йому на плече і засинає.

Я роблю глибокий вдих, беру свою чашку з чаєм і нечутно виходжу на терасу. Нічна прохолода одразу приємно торкається шкіри.

Гордаш повертає голову на звук моїх кроків. Його обличчя в сріблястому світлі місяця здається напрочуд спокійним і зосередженим. 

— Йди поспи, — тихо, ледь помітно ворушачи губами, каже він. — Мені все одно не спиться. Я посиджу з ним.

Я мовчки хитаю головою. Роблю крок ближче і спираюся стегном на перила неподалік від крісла. 

— А раптом прокинеться? Злякається, коли мене не побачить... — так само пошепки відповідаю я. Горнятко гріє мої змерзлі долоні. Роблю паузу, дивлячись у його темні, непроникні очі, і додаю: — До того ж... мені теж не спиться.