11.2

Повітря між нами стає настільки густим, що його, здається, можна різати ножем. 

Я перша не витримую. Кліпаю, різко відвертаюсь і судомно ковтаю повітря, ніби щойно виринула з глибини.

Міла поруч тихенько кашляє. 

— Ну-ну, — бурмоче собі під ніс, але я чудово її чую. — «Він не мій», кажеш? Здається, в когось зовсім інша думка з цього приводу. 

— Міло, припини. — Відчуваю, як шалено пульсує жилка на шиї. — Мені й так... не по собі. 

— Дівчата! — гукає Кирило від мангала, рятуючи мене від подальших Мілиних коментарів. — Просимо до столу! Перша партія готова. Іване, захопи овочі.

Це мій шанс перевести подих. Ми розсідаємося за великим дерев'яним столом. Але, звісно ж, так виходить, що я опиняюся якраз навпроти Гордаша.

Вечеря минає напрочуд легко для всіх, крім мене. Кирило з Мілою згадують якісь кумедні випадки, сміються. Іван підтримує розмову, вставляє влучні, іноді злегка саркастичні коментарі, від яких Міла регоче ще дужче.

Він не намагається заговорити зі мною. Але його присутність... вона постійно відчувається на фізичному рівні. То він, ніби випадково, посуне до мене тарілку. То передасть серветки саме в ту секунду, коли я тільки збираюся за ними потягнутися, ніби читає мої думки. То просто зачепить мій погляд своїм — коротким, але таким, від якого всередині все перевертається.

Ця його мовчазна, ненав'язлива турбота збиває з пантелику. Він схожий на хижака, що зачаївся у засідці і чекає, поки жертва втратить пильність.

Я звикла захищатися від агресії. Звикла до байдужості й знецінення від Валєри. Але що робити з цією важкою, як гранітна плита, але водночас надійною чоловічою увагою? Вірити їй? Йому?

«Він непередбачуваний, Полю. Не забувай», — нагадую сама собі, розрізаючи стейк. «Сьогодні він такий, а завтра знову стане крижаним босом, який виверне тобі душу».

Раптом у плетеному кріслі починає вовтузитися Данька. Малий сонно крекче, скидає з себе плед і сідає, протираючи кулачками очі. 

— Ма-ам...

Я миттєво підхоплююсь з-за столу, навіть радіючи цій можливості розірвати невидиму нитку напруги між мною та Гордашем. 

— Я тут, сонечко. Все добре, — швидко підходжу до кокона і беру теплого, сонного сина на руки. Він звично обвиває мене рученятами за шию і ховає личко на моєму плечі. 

— О, наш соня прокинувся, — лагідно усміхається Міла. — Будеш м'яско, Даню? 

Малий мотає головою, не відриваючись від мене.

Я повертаюся до столу, притискаючи до себе сина, і, сідаючи на своє місце, мимоволі підіймаю очі. Іван більше не їсть. Він сидить, трохи відкинувшись на спинку стільця, і невідривно дивиться на нас із Данькою.

Данька, відчувши на собі цей погляд, трохи відсторонюється від мого плеча і сонно кліпає, розглядаючи незнайомого великого дядю навпроти.

Спати ми розходимось ближче до півночі. Але мої найгірші побоювання щодо вечірнього сну справдилися на всі сто відсотків: Данька перегуляв.

Він не плаче, ні. Він просто скиглить, неспокійно крутиться і категорично відмовляється засинати, вимагаючи, щоб його носили на руках. Щоб не будити Мілу з Кирилом, я закутую сина в плед і тихенько спускаюсь на перший поверх, у кухню.

Я ходжу туди-сюди просторим приміщенням, освітленим лише блідим місячним сяйвом з великих вікон. Спина вже ниє, руки відвалюються, а під повіками ніби піску насипали. 

— Ну, давай, сонечко... засинай, — заколисую я, ледь чутно наспівуючи якусь колискову.

Але Данька тільки тре кулачками очі й невдоволено крекче, вмощуючи голову мені на плече, щоб за секунду знову її підняти. 

Сили майже закінчуються. Я спираюся спиною на кухонний острівець, щоб хоч трохи розвантажити поперек, і безсило прикриваю очі.

Легкий шурхіт босих кроків змушує мене різко розплющити їх.

На порозі кухні стоїть Гордаш. Він у вільних темних спортивних штанах і простій сірій футболці, яка обтягує широкі груди. Його волосся скуйовджене після сну, а погляд у напівтемряві здається ще глибшим і чорнішим.

Я мимоволі завмираю, притискаючи до себе Даньку.