Розділ 11

Я все ще намагаюсь вгамувати серцебиття, підколихуючи Даньку, коли до мене нечутно підходить Міла. Вона притуляється до перил тераси, стаючи поруч зі мною.

— Чому ти не сказала? — ледь чутно видихаю, переводячи погляд на чоловіків біля вогню.

— Поль, Кирило суто задля ввічливості кличе його на кожне наше барбекю вже роки три, — так само пошепки відказує вона, не зводячи очей з гостя. — Але Іван ще жодного разу не погоджувався. Жодного. Тому ми й не казали, ніхто просто не чекав, що він колись приїде...

— До сьогоднішнього вечора, — нервово пересмикую плечима, обхоплюючи себе руками.

— Саме так, — Міла повертає до мене голову і багатозначно піднімає брови. — Пам'ятаєш, ти щойно казала, що він тебе провокує і вивчає твої реакції? Здається, Гордаш вирішив змінити тактику і перейти до важкої артилерії. Бо він точно приїхав не до Кирила.

— Це абсурд, — шиплю я, але щоки зрадницьки спалахують.

— Авжеж, абсурд, — гмикає Міла, і в її очах танцюють хитрі бісики. — Піду-но я наріжу сиру до того крафтового віскі та розберуся з соками. Бо чоловіки самі не здогадаються. А ти... забий, Полю. Ти приїхала в першу чергу до мене. Відпочити. Поговорити. А вони хай собі смажать своє м’ясо. Вдавай, наче його нема. Гаразд?

Вона легенько стискає моє плече і йде в будинок.

Я киваю їй услід, а сама думаю: хіба можливо взагалі не помічати Гордаша? Та він собою буквально заповнює весь простір. Своїм запахом, голосом, своєю магнетичною, давлячою аурою.

Намагаюся зосередитися на синові, що й далі продовжує тихо сопіти. Розбудити б його, щоб потім до дванадцяти не забавляти. Але просто рука не підіймається — такий він солоденький і спокійний. Та й краєм ока я все одно мимоволі спостерігаю за чоловіками біля вогню.

Гордаш і Кирило про щось жваво розмовляють. Я вперше бачу Івана таким. Без звичної крижаної броні, без напруженої зосередженості, притаманної йому в офісі. Він стоїть, розслаблено спершись рукою на стіл поруч із грилем, і раптом… щиро, відкрито сміється з якогось жарту Кирила. Цей глибокий сміх, його трохи розкуйовджене вітром волосся, м'якість рухів — усе це робить його якимось нна диво живим, справжнім... домашнім. Таким нестерпно привабливим. І мені до щему в грудях подобається на це дивитися.

Раптом моїх губ торкається щось холодне, і мені просто до рота несподівано впихають якийсь смаколик. Я кліпаю очима і машинально починаю жувати. Сир.

Поруч лунає тихий смішок Міли, яка підійшла з тарілкою абсолютно непомітно.

— Ти що робиш? — ледве прожовуючи, обурено шиплю. 

— Рятую твою честь, — регоче вона пошепки. — Це щоб слинка дарма не пропадала, бо ще трохи, і вона почне на підлогу крапати. 

— Міло! — мої щоки спалахують так, що, здається, можуть позмагатися з вугіллям у мангалі.

Міла й собі закидає до рота шматочок сиру і закочує очі від задоволення. 

— Та я ж не засуджую, — миролюбно знизує плечима. — Я сама часом отак залипаю на свого Кирила і думаю: ну де ж ти, Мілко, такого відхватила? За які такі заслуги тобі таке щастя привалило?

— Він не мій, — тихо відказую я.

Але, навіть не дивлячись на тарілку, простягаю руку і навмання беру ще один шматочок сиру. Щойно я підношу його до губ, як Гордаш раптом повертає голову.

Наші погляди зустрічаються. Його очі вже не сміються. Він дивиться невідривно, важко, і його увага прикута точно до моїх губ, якими я щойно торкнулася сиру. 

Від цього погляду в мене всередині все миттєво стискається в тугий вузол, а самі губи починають нестерпно пекти, наче до них приклали розпечений метал.

Я мимоволі, наче під гіпнозом, повільно проводжу по них язиком, злизуючи солоність сиру. І бачу, як тієї ж миті його погляд стрімко темнішає.

Любі мої! ❤️ Наш графік цього тижня трохи зміститься. Завтра продочки не буде — беру вихідний. Наступний уривок опублікую в четвер. Але далі повернемося до звичного ритму! 

Обіймаю, ваша Ванілька ❤️