10.2

Машина зупиняється якраз біля Кирилової. Відчиняються дверцята, і з неї виходить Гордаш. Він виглядає незвично без свого ідеального костюма, без білої, наглухо застібнутої сорочки. І здається цілком собі звичайною людиною, звичайним чоловіком у темних джинсах і чорному гольфі. Хоча ні, не звичайним — до біса привабливим і небезпечним.

Долоні аж сверблять — так хочеться покласти руки на його плечі, відчути, наскільки м’який його светр. Губи знову поколює. Я згадую наш майже поцілунок, його гарячі долоні, тепло, що огортало мене в пастку, і мимоволі починаю тремтіти в колінах.

Я зі злістю струшую головою і відвертаюсь, вдаючи, що дивлюсь на сина. Але все одно крадькома з-під вій спостерігаю, як Гордаш неспішно обходить капот. І наближається до Кирила й Міли, що стоять біля гриля.

Кирило завмирає зі щипцями в руках, і на його обличчі розпливається широка, хоч і трохи ошелешена усмішка. 

— Невже в лісі здохло щось настільки величезне? — гукає він. — Гордаш у передмісті у свій законний вихідний?

Я різко переводжу погляд на Мілу. Вона виглядає не менш шокованою, ніж я.

― Ну, трапляються ж дива, ― засовує руки в кишені Гордаш. — Добрий вечір, Міло. Прекрасно виглядаєш, — він повільно повертається до подруги. — Як здоров’я? Коли чекати поповнення в родині Раєвських? 

― Дякую, все добре, ― Міла вже звичним жестом погладжує живіт. ― У листопаді. Буде скорпіончик у нас, — вона багатозначно коситься на свого чоловіка.

— Ти вибач, але я навіть не думав, що ти приїдеш, — сміється Кирило, відкладаючи щипці. — Тому свій стейк тобі доведеться почекати. Я на тебе нічого не планував, бо був упевнений, що ти знову відмовишся.

— Я зі своїм, — Гордаш робить короткий жест у бік позашляховика. — Там у багажнику мармурова яловичина, крафтовий віскі, соки і солодощі для дівчат. Не міг же я приїхати з пустими руками після того, як роками по-свинськи ігнорував твої запрошення.

Його низький голос вібрує в прохолодному повітрі. А важкий, темний погляд повільно, ніби хижак, що вистежив здобич, переміщується і завмирає точно на мені.

— А сьогодні... несподівано… вирішив прийняти.

Мій пульс скаженіє, б'ється десь у горлі. Підтекст у його словах настільки гучний, що аж дзвенить у вухах. 

— Добрий вечір, Поліно.

Від його оксамитового тону по спині пробігає табун мурах.

— Добрий вечір, Іване Ростиславовичу, — я змушую себе дивитись прямо. Наче не було того майже поцілунку і його номера в моєму телефоні.

Його губи ледь помітно сіпаються — чи то в усмішці, чи то від роздратування моєю відстороненістю. 

― Сьогодні просто Іван, якщо ти не проти, Полю… ― його очі пропалюють мене наскрізь. 

― Не знаю, чи доречно. 

― Сьогодні доречно. І ти, і я в гостях у спільних друзів. Я б сказав — більш ніж доречно, ― майже муркоче він, так, що під ложечкою починає посмоктувати. А погляд падає на мої губи, які я кусаю від хвилювання.

Миттєво припиняю це робити, але краще не стає. Бо погляд продовжує ковзати по них, і я вже не знаю, від чого вони починають пульсувати: від нього чи моїх укусів.

Він робить крок ближче, збираючись щось сказати, але раптом Данька якось надто жалібно схлипує уві сні, і Гордаш завмирає. Його погляд ковзає вниз. На плетене крісло-кокон.

Він кілька довгих секунд мовчки розглядає мого сина. Його важке, непроникне обличчя на якусь мікроскопічну мить змінюється, але я й гадки не маю, про що він думає в цей момент. Тому за звичкою в захисному жесті підтискаю губи, відвертаюсь і схиляюсь над сином.

І вже краєм вуха чую, як його кличе Кирило. 

— Іване, йди-но сюди. Покараю тебе за раптовість роботою. Допоможеш. Жіноче царство сьогодні відпочиває. 

― Заслужив, — гмикає Гордаш, і відчуття його важкого погляду нарешті зникає.

А я тихо видихаю, зі здивуванням розуміючи, що весь цей час майже не дихала.