Розділ 10

Ми розташовуємося за великим столом у просторій, залитій сонцем кухні-вітальні. Міла нарізає ще гарячий пиріг, Кирило заварює чай. Я сиджу, спостерігаючи за ними, і душа просто співає від того, наскільки гармонійно вони виглядають разом.

— Так, дівчата, — оголошує Кирило, ставлячи на стіл чашки. — Ви тут пліткуйте, а ми з королем Данилом ідемо надвір. У нас серйозні чоловічі справи. Треба підготувати гриль. На вечір у нас заплановані стейки і печені овочі, тому жіноче втручання скасовується. Як оплату за роботу геніальних шеф-кухарів беремо два шматки пирога і склянку молока!

Данька, почувши слово «надвір», миттю забуває про пиріг і починає смикати Кирила за штанину.

І за кілька хвилин на тарелі стає на два шматки менше, а в кухні — тихіше. Двері за чоловіками зачиняються, і Міла підливає мені ще чаю. А тоді підпирає щоку рукою і дуже уважно на мене дивиться.

— Ну, розповідай. 

— Що розповідати? — роблю невеликий ковток. — Ти ж знаєш, двері поставила, премію отримала. 

— Поль, — Міла легенько стукає пальцями по столу. — Я тебе знаю. Ти наче й усміхаєшся, а очі такі, ніби ти постійно чекаєш удару в спину. Це через Валєру?

Я зітхаю. Від Міли справді нічого не приховаєш. 

— І через нього теж. Він наче притих, але це відчуття… очікування… тривога — вони вимотують з мене сили по краплинці. Я постійно думаю, коли він з'явиться знову.

Міла хмурніє. 

— Кирило казав, що Гордаш тоді добре йому мізки вправив. 

― Було таке… ― киваю, але вперто намагаюсь про Гордаша не думати. 

— Поль… Між вами щось є? 

— Міло, навіть ти не починай! — у відчаї закочую очі. — Це була випадковість. Просто мій колишній приперся під офіс. Гордашу не потрібні скандали, от і все. Він беземоційний робот, я добре його знаю! Це не твій Кирило…

Навіть сама не помічаю, з якою жалістю кажу останню фразу. А Міла помічає… Вона задумливо помішує чай ложечкою, а тоді підіймає на мене погляд.

— Знаєш, Кирило не завжди був таким… таким турботливим. Принаймні не здавався таким. Я тобі розповідала, як ми познайомились? 

― На роботі? ― насуплююсь. 

Ми про це ніколи не говорили. Усе було очевидно ― Міла працювала в нас у компанії кур’єром, коли я тільки прийшла. А тоді я дізналася, що вагітна, і мені заборонили літати, тож Кирилу Андрійовичу терміново довелося шукати мені заміну, людину, що знає досконало не тільки англійську, а й французьку та німецьку. Під руку потрапила Міла, от у них там, на переговорах у Франкфурті, все й закрутилось.

― Ні, не на роботі. На роботу я потрапила якраз завдяки Кирилу. А познайомились ми раніше. Значно раніше. Коли на мене напали кілька синків мажорів і хотіли затягти в кущі. Але Кирило не дозволив. Історія довга, колись усе розповім у подробицях. Але повір: тоді, коли я його вперше побачила, коли він вступився за мене, єдине, що я зрозуміла — що він небезпечний, холодний і до біса злий. Я й подумати не могла, наскільки турботливим він виявиться, наскільки сімейним…

― Можливо… але це точно не наша з Гордашем історія. Він... Міло... у мене таке враження, що він постійно з мене знущається, провокує. Дивиться так, наче вивчає, як зреагую на черговий його шокуючий випад, вчинок, слова. То додому підвозить, а то зникає на тиждень. Він непередбачуваний, а це дуже небезпечно. Я вже обпікалася...

Міла у відповідь лише зітхає. Погладжує рукою округлий живіт, наче шукає в ньому спокою, і зрештою видає: 

― Мабуть, ти маєш рацію… 

― Та й узагалі, з мене чоловіків досить. Найкращого я вже народила! ― звично віджартовуюсь, ігноруючи глухий біль, що сіпає серце. 

― І не посперечаєшся, ― хихикає у відповідь Міла, переводячи погляд на вікно, за яким на галявині біля дому Кирило й Данька весело граються м’ячем.

Минає ще кілька годин, сповнених душевних розмов, сміху і спокою. Коли сонце починає хилитися до горизонту, фарбуючи небо в густі рожеві кольори, повітря стає прохолодним і терпким. Ми перебираємося на простору терасу.

Данька, набігавшись із Кирилом і надивившись на те, як розпалюють вогонь, остаточно вибивається з сил. Я закутую його в теплий пухнастий плед і вмощую у великому плетеному кріслі-коконі, що гойдається на терасі. За п'ять хвилин син уже солодко сопе, підклавши під щічку кулачок.

Я стою біля перил тераси, вдихаючи запах диму від фруктових дров, які потріскують у грилі. Кирило щось тихо розповідає Мілі, обіймаючи її зі спини. Вона відкидає голову йому на плече і м'яко сміється.

Ідилія. Абсолютна, кришталева ідилія, в якій мені так добре і безпечно.

Але водночас... десь на самому дні душі раптом ворушиться глуха, тягуча туга. Я дивлюся на них і з гіркотою усвідомлюю: у мене такого не було ніколи. Для Валєри завжди існували речі, цікавіші за вечори зі мною — чергова пляшка пива, танчики, друзі.

А тепер... Кому тепер потрібна жінка з чужою дитиною і купою проблем? Скажімо прямо — нікому. Та й мені, зрештою, ніхто не треба. Я правду сказала Мілі. Правду, в якій абсолютно впевнена ― краще бути одній, ніж знову на когось покластися, а потім болюче збирати себе по шматках.

Та коли бачиш перед собою таку красиву, ідеальну картинку чужого кохання, раптом до щему в грудях, мов наївна маленька дівчинка, починаєш хотіти казки. Хотіти свого власного принца — як би ірраціонально та нерозумно це не звучало. Щоб ось так, у цю саму мить він приїхав і врятував мене від усього: від Валєри, від мене самої, від самотності і страху…

Але це лише дивні інфантильні бажання травмованої дівчинки. Я це розумію, тому безжалісно відкидаю їх.

І саме в цей момент вечірню тишу порушує дзижчання електроприводу. Я повертаю голову і бачу, як масивні ковані ворота автоматично від'їжджають убік. По під'їзній доріжці повільно, заглушаючи шурхіт гравію своїми масивними шинами, котиться знайомий чорний позашляховик Гордаша.

І, дідько, принц із цього чоловіка, м'яко кажучи, дуже специфічний.