Розділ 1

Господи, я йшла додому з хлопцем своєї мрії й просто не могла в це повірити! Від хвилювання в мене навіть руки тряслися і голос тремтів, але йому не можна було про це знати.

– Круто погуляли, – раптом сказав Богдан. – Ти мила. Дивно, що я раніше тебе не помічав.

– Ну, ми в паралельних класах вчимося, нічого дивного, – випалила я перше, що спало на думку.

– Та я просто не очікував побачити тебе на тій вечірці, аж залип, – із захопленням додав Богдан і взяв мене за руку.

Мій закоханий мозок зараз готовий був вибухнути від щастя. Я сохла за ним уже два роки. Іноді ми перетиналися в школі, але він не дивився у мій бік. А сьогодні я все ж наважилася піти на вечірку: вбралася в нову сукню, нафарбувалася, і... якимось дивом Богдан мене помітив. Весь вечір тримався поруч, жартував, а коли всі почали розходитися, зголосився провести.

Усе закрутилося так стрімко, що я просто не встигала звикнути до цієї думки. Я слухняно йшла поруч, відчуваючи тепло його пальців і те, як він ледь помітно погладжує мою долоню.

– Гуляка з мене так собі, – спробувала пожартувати я, але посмішка миттю згасла на обличчі.

Всередині знову з’явився сумнів: чи не бовкнула я зайвого? А раптом у його очах я виглядаю повною дурепою? Поруч із ним я ставала до жаху невпевненою в собі.

– Зате танцюєш ти круто, – усміхнувся Богдан.

– А чого це ти раптом такий уважний? – кинула я, помітивши попереду свій під’їзд. Ми якраз дійшли.

Я нервово поправила темне осіннє пальто й зазирнула йому в очі. На вулиці вже зовсім стемніло – була дев’ята вечора. У жовтавому світлі ліхтаря я бачила, як горять його сірі очі. На відміну від мене, Богдан був без шапки, і прохолодний вітер злегка розтріпував його русяве волосся. Я мимоволі замилувалася.

– А може, ти мені сподобалася, – самовпевнено заявив хлопець. – Ну, все, Леро, я закохався.

Я не стримала тихого смішка, але дивитися на нього боялася – щоки миттю спалахнули.

– Не віриш? – підморгнув він.

– Поки не дуже.

– А так?

Я кліпнути не встигла, як Богдан подався вперед і накрив мої губи своїми. Ой, Боже! Я рефлекторно трохи відкрила рот, але все відчувалося так дивно й ніяково. Здавалося, моє тіло перестало мені коритися – я гадки не мала, що робити, і геть розгубилася.

Він різко відсторонився.

– Ти що, цілуватися не вмієш? – з гучним сміхом запитав він. – Ну ти даєш. Тобі ж уже сімнадцять, так?

Я подивилася на нього з гірким розчаруванням, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози.

– Ех, дитинча, – усміхнувся Богдан. – Добре, Леро, іди спати, дитячий час скінчився.

Він махнув рукою на прощання й одразу пішов далі вулицею. А я так і залишилася стояти посеред темного двору, дивлячись йому вслід. З очей усе ж бризнули сльози. Який сором! Найпопулярніший хлопець у школі поцілував мене, а я... я все зіпсувала. Гіршої ситуації й вигадати неможливо.

Схлипуючи й шмигаючи носом, я повільно попленталася до під’їзду. Підіймалася сходами, знову й знову прокручуючи в голові цей кошмарний поцілунок і намагаючись зрозуміти, де схибила.

Хоча... я ж нічого й не зробила. Зовсім. Навіть відповісти не змогла. А він ще й знущатися почав, придурок. Ну й пішов до біса! Зараз зайду в кімнату, зачинюся й буду виплакувати образу цілу вічність.

Я насилу піднялася на сходовий майданчик, підвела очі... і завмерла.

На широкому підвіконні, підібгавши ногу, сидів мій сусід Данило. Схоже, він про щось замислився, але, почувши моє схлипування, різко повернувся. Його брови здивовано смикнулися – тепер він з інтересом і навіть співчуттям роздивлявся мене, таку заплакану й нещасну.

От блін... тільки свідків мені тут не вистачало.